У добу Середньовіччя західне християнство досягло свого апогею, а в цей час на сході Європи розвинулась інша велика християнська культура. А Русь-Україна — спадкоємиця Візантії — стала справжньою скарбницею грецько-візантійської християнської традиції.

У давньому Херсонесі-Корсуні християнство почало утверджуватись вже у перші століття нашої ери і набуло статусу офіційної релігії, коли ці землі ввійшли до складу Візантійської імперії, зокрема про це писали блаженний Ієронім та Іоанн Златоуст. Надзвичайно значимою постаттю першої християнської церкви був папа святий Климент (Климент Римський), який вважається предтечею солунських братів Кирила і Мефодія і покровителем екуменічного руху. Климент був єпископом Риму у 92 — 101 рр., видатним християнським мислителем і діяльним пастирем. Його згадують у своїх текстах Отці Церкви, зокрема Тертуліан, Іриней та Євсевій. Історія навернення Климента була характерною для християнського руху перших століть нашої ери: походив він із заможної римської родини, надихнувшись проповідями апостола Варнави, прийняв християнську віру. Ставши папою римським, він прославився своєю євангелізаційною місіонерською діяльністю. Серед його творів зберігся Перший Лист папи Климента і Послання до Церкви в Коринті, які є важливими пам’ятками ранньохристиянської літератури післяапостольського періоду. Імператор Траян відіслав Климента на периферію імперії до Криму як кару за активну християнську діяльність. Там Климент продовжував євангельську місію, йому вдалося навернути до християнства багатьох. Це і стало причиною страти Климента — імператор наказав скинути його зі скелі, прив’язаним до якоря. Так, Климент став мучеником за молоду християнську віру (мучеником його проголосили у ІV ст., а культ його як святого існував і до цього, і після визнання мучеником).

Християнське життя на Тавриді не вщухало. Сюди ж прибули Кирило і Мефодій, які сприяли поширенню культу святого Климента, вони відправили його мощі до Риму з великими почестями. З Корсунем-Херсонесом пов’язується і історія християнізації київських земель. За переказами, саме тут охрестився Володимир Великий. «Повість минулих літ» згадує корсунську церкву, звідки було перевезено до Десятинної церкви Пресвятої Богородиці чудом вцілілі реліквії святого Климента. Культ святого Климента набув поширення в молодій християнській традиції Київської Русі. Твори «Слово про обретіння мощей святого Климента» і «Житіє святого Климента» були популярними серед слов’ян. В іконографії святого Климента він зображається з якорем, символом його мученицької смерті.

Князь Володимир став тим, хто зробив християнство офіційною релігією Київської Русі. На перший погляд неблагополучна біографія молодого Володимира згодом допомогла йому утвердитися на київському престолі. Він був незаконним сином князя Святослава і наложниці, тому його відправили правити на північ, у Новгород, якомога далі від столиці, де він наростивши військову перевагу, пішов на Київ і завоював його в ослаблених чварами і міжусобицями законних спадкоємців. Володимир намагався зміцнити і осучаснити державну інфраструктуру, він прокладав нові шляхи до периферійних територій, зводив нові твердині, захищав вразливі південні рубежі від нападів печенігів. Релігію Володимир розглядав як один з найважливіших факторів у державо будівничому процесі. Спершу він покладався на зміцнення поганства, але згодом вирішив перейняти для Русі християнство. Історики вважають, що керувався він передусім політичними мотивами. Налагоджуючи взаємини з Візантією, Володимир покладався на встановлення династичних зв’язків, а саме свій шлюб з сестрою василевса, який був би неможливим без прийняття християнства. Таким чином, він затвердив лінію візантійсько-руських релігійних зв’язків. Володимир Великий прийняв хрещення разом з боярами і народом Києва у 988 році, а сам Київ відтоді набув остаточного статусу центру політичного і культурного життя Русі-України. Поширення християнізації великою мірою залежало від близькості головного міста та рівня урбанізації терену. Християнами переважно були мешканці міст, розташованих найближче до Києва. Південна частина Русі була християнізована швидше за північну, оскільки там вже були християнські общини ще до хрещення Володимиром. Проте сучасні дослідники говорять про тривалий період двовір’я, коли поганська релігія поєднувалася з християнством. Візантійське християнство стало народним віросповіданням східних слов’ян та відіграло вирішальну роль у культурі Русі. Язичництво викорінювалось повільно і впродовж наступних двох століть після хрещення продовжувалось сповідуватись, особливо в північних землях та в селах, де люди продовжували тримати поганських ідолів у своїх домівках, святкувати стародавні свята на честь богів язичницького пантеону.

Володимир Великий приніс християнство на українські землі, а по-справжньому визначна роль в його утвердженні належить Ярославу Мудрому. За його правління на руських землях постали кафедральні собори: Богородиці — у Тмутаракані (1022), Преображення — у Чернігові (1035) і Святої Софії — у Новгороді (1045). Головним храмом, звичайно ж , став київський собор Святої Софії, на який покладались функції центру духовного і культурного життя всієї Русі. Кафедральний софійський собор був митрополичим храмом, у якому архіпастир правив літургії, садив на престоли князів, хіротонував єпископів та скликав собори. Руська церква була однією з митрополій Константинопольської патріархії, і очолювали її, за двома винятками, митрополити-греки, першим з яких був Теопемпт. Канонічно вони були залежними від патріарха. Церковна адміністрація постала в п’яти церковних округах з єпископами для нагляду за священиками і настоятилями. Хоч Константинополь і призначав митрополитів, але мова літургії була спочатку слов’янською, а не грецькою. Константинополь не втручався у самоврядування дочірніх помісних церков, тому руські церкви були фактично автокефальними та тісно пов’язаними з місцевою національною традицією. Оскільки митрополити-греки не знали руської мови, то були ізольованими і трималися осторонь внутрішньополітичних справ та інтриг. Натомість єпископи в центрах єпархій призначались не залежно від патріарха, князі, які їх матеріально забезпечували, мали вплив на церковне життя. Церква і держава на Русі перебували в досить гармонійних симбіотичних відносинах, на відміну від, західнохристиянських країн, наприклад. Митрополити-греки привозили з собою книги й ікони, що сприяло запровадженню на Русі візантійської освіти і розвитку сакрального мистецтва. Ярослав прискорив християнізацію, сприяючи перекладацькій справі — грецькі тексти з’являлись руською мовою, будуючи церкви, засновуючи школи для підготовки духовенства. Дерев’яне будівництво поступово витісняється мурованим, навіть у сфері світської архітектури. Формуються іконографічні канони, які перестають повторювати візантійські програми. Священики й ченці підняли руський народ на вищий рівень освіти, багато людей були письменними і знали літургію. Брати Ярослава правили руськими князівствами, населення яких було переважно слов’янським. У Пскові за Судислава, Полоцьку за Ізяслава і Чернігові за Мстислава церква здобула перевагу лише в ХІ ст. Тоді як серед неслов’янських народів, загалом на фінських теренах, зокрема в Муромі та Ростові на сході і півночі, церкві було вчинено опір.

У ХІІІ ст. культурному розвиткові на Русі було завдано страшного удару внаслідок нападів монголів, які заполонивши південь Китаю, швидко і наполегливо просувалися на захід. У 1222 році монголи досягли Русі і захопили її. Чингізхан помер через п’ять років після цього, поділивши величезну імперію між синами і призначивши своїм наступником Угедея-хана, який продовжив завоювання. Багато руських міст було захоплено і поруйновано. З київських земель люди масово втікали на північ, передусім до Новгорода і Пскова. У 1243 році завоювання Русі завершилось і внук Чингізхана Бату-хан зібрав руських правителів у своїй столиці Сараї в Нижньому Поволжі та оголосив, що вони можуть і далі правити за умови сплачування данини. Напади монголів були нищівними, але правління доволі нейтральним, а тому і після завоювання церква могла розвиватися. Хоча монголи і прийняли іслам у 1313 році, але за своїми підданими зберегли свободу віросповідання. Домінацію Києва після монгольського завоювання було втрачено і Русь знову стала федерацією міст-держав, які конкурували між собою. За відсутності централізованого правління лише церква була стабільною інституцією, яка збереглась і визнавалась і серед народу, і завойовниками. У 1263 році в самому Сараї був єпископ. Справді, церква на той час зміцніла і збагатилась. У Х — ХІ ст. за правління Володимира і його наступників, вона сприяла трансформації характеру руського суспільства з родинно-племінного у феодальне, стала центром духовного і культурного життя. Галицько-Волинське князівство За свідченням літопису землі Галичини і Волині вперше були приєднані до русі ще за часів Володимира Великого. До кінця ХІ ст. волинські та прикарпатські землі підпорядковувались київському князю, а незалежність здобули за правління братів Рюрика, Володаря і Василька. Далі Галицьке князівство сформував Володимирко, переможець у міжусобних війнах спадкоємців, а його син Ярослав Осьмомисл перетворив його на одне з найсильніших руських князівств. І все ж творцем Галицько-Волинської держави був Данило Галицький, який поклав край міжусобицям і завоював авторитет у сусідів. Він досяг поміркованої форми залежності від Орди, на відміну від Києва і Новгорода. Володарі Галичини і Волині вважалися федератами хана, тобто данину вони не сплачували, але зобов’язувалися надсилати військо для походів хана. Саме за правління Данила партнерами або суперниками Русі стали її західні сусіди: угорські королі, краківські, мазовецькі та сілезькі князі, а також австрійські та литовські правителі. Від ХІІ ст. руське князівство опиняється в полі зору й інтересів римської церкви, яка не полишала спроб посилити свій вплив. Візантійська імперія на той час була ослаблена війнами з турками-сельджуками, а також хрестовими походами, сприяло цьому і виникнення лицарських орденів тамплієрів, тевтонців і мечоносців, затверджених папою Інокентієм ІІІ. У 1222 р. в Києві з’являються перші ченці-домініканці під проводо поляка Гіацинта Одровонжа, вони засновують католицький монастир Найсвятішої діви Марії та провадять активну місіонерську діяльність, вирушаючи навіть до половців. Проте домініканці на вимогу князя Володимира Рюриковича у 1233 році вимушені були покинути місто. Ненадовго вони повернулися, але татаро-монгольська навала припинила їхню місію в Києві, і вони перебрались до Галича. Папа Інокентій ІV обіцяв у разі об’єднання церков збереження грецького обряду, що уможливило діалог з місцевими християнами, які міцно тримались візантійської духовної традиції і спадщини. Наслідком цих переговорів з Римом стала урочиста коронація Данила Галицького. Відтоді західний латинський вплив сильніше позначався на розвитку цих земель, поєднуючись із культурою русько-візантійського Сходу. Зокрема, пізніше, з середини ХІV ст., у містах почало поширюватись магдебурзьке право.

На основі тексту дослідження Джонатана Гілла «Історія християнства» (Гілл Дж. Історія Християнства. — К.: Темпора, 2010. — 560 с. — С. 220 — 231).