Роль зодчого та художника в києворуському соціумі
Середньовічне мистецтво Русі спирається на традицію сформовану і вироблену у Візантії, моделі, форми його перших творів були перейняті від грецьких майстрів. Однак, з кожною наступною пам’яткою починають проявлятися риси, котрі виводять руські церкви, розписи, ікони, мініатюри поза межі суто візантійського типологічного, іконографічного та/або стилістичного кола. Особливі культурно-історичні обставини, специфіка взаємодії між владними і церковними елітами, і, врешті-решт, попередній естетичний досвід — все це, безумовно вплинуло на формування соціального статусу художника, сприйняття його соціальної ролі та культурно-мистецької місії.
До прийняття християнства у Київській Русі поширеним було виключно дерев’яне будівництво. Перші відомі муровані споруди починають з’являтися тільки від другої половини Х ст. Техніки і методики будівництва були перейняті від грецьких майстрів, спеціально для цього запрошених до Києва. Період княжої доби від середини Х до середини ХІІІ ст., або ж домонгольський, має низку особливостей в провадженні будівничої діяльності, які виявились визначальними для розвитку місцевої архітектурної традиції. Однією з обставин, які зумовили своєрідну кількісну обмеженість в сакральній архітектурі Київської Русі, є сильна підпорядкованість будівництва державі. Фонд відомих сучасній науці пам’яток до монгольського часу налічує близько 250 споруд. Порівняно з кількістю християнських святинь того ж часу у Візантії і Західній Європі ця цифра є невеликою. Причиною цього сучасні дослідники схильні вважати особливу організацію будівельної справи у Київській Русі. Незалежних артілей, які б могли виконувати індивідуальні замовлення або замовлення міст не існувало (за винятком Новгорода ХІІ ст.). Архітектурна діяльність цілковито перебувала у віданні князівської верхівки, тобто існувала своєрідна державна монополія на зведення храмів. Навіть церква не мала власних будівельних організацій за рідкісними винятками. Водночас особлива роль і значення архітектури в державній князівській політиці мала і позитивні наслідки: в будівництво вкладали великі кошти, а зведення нових храмів ставало справою державної ваги, кожна наступна пам’ятка, по суті, ставала унікальною, а будівельна художня і технічна майстерність досягали дуже високого рівня. Будівничі дуже шанувалися у києворуському суспільстві, про що свідчать літописні згадки того часу. Водночас стосунки між будівничими артілі і князем були дуже строго регламентовані моделлю «сюзерен-васал». Архітектори і зодчі не мали права перейти зі служби від князя, а їхня діяльність була чітко контрольованою.
Архітектурна діяльність домонгольського часу розвивала здебільшого традицію храмового сакрального будівництва, а, проте, перебувала поза межами церковного впливу і набула статусу державного, навіть політичного акту. На відміну від середньовічної Католицької Церкви, тогочасна Православна Церква не протиставлялася світській владі та не дистанціювалася від неї. У молодій державі, яка щойно прийняла християнство, не було гострої соціальної напруги між інститутами влади, навпаки — вони взаємодіяли. Будівельні артілі і майстри, що перебували у віданні князя, були частиною політичних процесів. Документи фіксують, що при укладанні того чи іншого договору, територіальних чи династичних змін артіль могла «передаватися» на інші території. Цікавим є той факт, що при зіставленні картин будівельної діяльності та династичних шлюбних зв’язків, вони практично збігаються. На жаль, письмові джерела, які дають відомості про роботу художника, будівничого на Русі, дуже обмежені і скупі. Але все-таки певні згадки зафіксовані у письмовій формі. Це вибіркові законодавчі акти, житія святих, оповіді про чудотворні ікони. Окрему групу джерел становлять тексти, пов’язані з монастирями, здебільшого патерики, наприклад, Києво-Печерський патерик.
Праця іконописця відповідно до ранньохристиянської традиції в Русі прирівнювався до служби священика. У християнській богословській літературі підкреслювалось, священик говорить словами, а іконописець — фарбами. До іконопису ставилися з великою шаною, ця справа не сприймалась як ремесло, але була оповита ореолом сакральності. Це надавало особливого суспільного статусу і разом з тим зобов’язувало. До художників і їхньої праці ставились особливі вимоги — і професійні, і моральні. Водночас, у сучасній науці популярною і переконливо артикульованою є думка про універсалізм давньоруського художника, який міг намалювати твір і на дошці, і на стіні, і на пергаменті. Серед вимог, які окреслюють фахове і морально-етичне поле діяльності середньовічного руського художника, можна виокремити кілька найважливіших. Передусім, художник мусів бути грамотним, уміти читати літературні джерела, за якими малювались ікони. Іконописці мали пройти тривалий і скурпольозний процес навчання, а опанувавши всі важливі вміння, продемонструвати їх у випробувальній роботі, лише після цього вони могли назватися майстрами і працювати над замовленнями. Вони дуже довго вчилися, але працювали потім дуже швидко. Відомі випадки, коли храм розписували за єдине літо. Співтворцями виступали і священики, які наглядали за роботою художників, при потребі навіть втручалися і коригували іконографію, перевіряли зображення на «єретичні ідеї». Від іконописців чекали дуже високої віддачі, вони мали невтомно працювати, свідчення чого знаходять навіть в офіційних документах, наприклад, постановах церковних соборів. Учителі іконопису мусіли щиро і самовіддано навчати, не втаюючи жодних секретів. За це навіть було передбачено суворе покарання. Сформувався своєрідний моральний кодекс іконописця, якому належало бути смиренним, лагідним, чистим і безгрішним.
За своїм соціальним станом художники нічим не різнилися від інших ремісників: за рівнем і характером податків, за місцем в суспільстві всі ремісники були рівні. Припускають, що художники поділялись на дві великі групи: художники-миряни і церковні художники. Про перших майже не збереглось якихось певних письмових відомостей. Натомість про художників вихідців з церковного середовища, особливо канонізованих, знаємо більше. Часто іконописна справа була спадковою, відомі цілі династії художників-іконописців.
У середовищі духовенства виокремлювали так зване чорне духовенство, тобто ченців та біле,— до якого належали священики парафіяльних церков та, власне, іконописці. Хоча багато іконописців було і серед ченців. Зразковою у цьому сенсі є постать Аліпія Печерського. Перекази і легенди про його життя і смерть свідчать, що миряни сприймали його як чудотворця, а майстерність дуже високо цінувалась, сприймалась як духовна практика, а не ремесло.