Десятинна церква
Церква Успіння Богородиці в Києві, більше знана як Десятинна церква, посідає особливе місце в історії зодчества України-Русі. Це та пам’ятка, від якої офіційна наука починає історію українського мурованого будівництва. Храм постав в Києві з ініціативи князя Володимира Великого, який щойно охрестив Київську Русь і прагнув започаткувати традицію сакральної кам’яної архітектури, орієнтованої на Візантію, яка на перших порах стала вчителькою і провідницею в світ нового прекрасного мистецтва. На жаль, Десятинна церква не збереглась, але археологічні залишки споруди активно вивчаються, дослідники висувають різні гіпотези стосовно первинної планувальної структури храму, його екстер’єру та внутрішнього декоративного оздоблення. У нашому матеріалі дано короткий зріз з останніх досліджень церкви, завдяки якому зможемо краще зрозуміти цю унікальну пам’ятку середньовічної руської архітектури.
Церква Успіння Богородиці, або Десятинна церква, в Києві вважається першою мурованою церквою, зведеною після прийняття християнства. За різними даними її будівництво почалось між 989 і 991 роками, проте більшість дослідників називає роком початку будівництва 989, перший рік після хрещення Русі. Десятина церква у Києві не збереглася за винятком окремих конструктивно-декоративних фрагментів. Вона була вщент зруйнована у 1240, коли татаро-монгольські орди після облоги Києва сплюндрували місто.
Історія вивчення Десятинної церкви тривала. Перші розкопки церкви датують 30-ми роками ХVII століття, а їх ініціатором вважається митрополит Петро Могила. Біля однієї із вцілілих прибудов було влаштовано невелику церкву. У ній зберігалася візантійська ікона Святого Миколая, привезена з Корсуня князем Володимиром. Пізніше Петро Могила знайшов у руїнах саркофаг князя Володимира і його дружини Анни. Череп князя поклали в церкві Преображення Господнього (Спаса) на Берестові, потім його перенесли до Успенської церкви Києво-Печерської лаври. Кість і щелепу передали до Софійського собору.
На початку ХІХ століття знову ж таки з ініціативи митрополита, Євгенія (Болховітінова) проведено розкопки храму, керував ними К. А. Лохвицький. А у 1826 році на основі архітектурно-археологічних досліджень фундаментів храму, які проводив М.Є. Єфимов, зроблено реконструкцію планувальної структури. Комплексні археологічні дослідження Десятинної церкви вперше провели ще на початку ХХ століття, а саме у 1908 — 1914 роках (Д. Мілєєв), у 1930-х Десятинна церква була повністю розкопана, розкопками керував М. Каргер.
За часів незалежності велика археологічна кампанія Інституту археології НАН України з дослідження Десятинної церкви проходила у 2005 — 2011 роках під керівництвом Гліба Івакіна. Протягом семи польових сезонів археологи читали «земляні аркуші» історії, пошарово, сантиметр за сантиметром, лопатами і ножами знімали метри (тони) землі. З’ясувалося, що навіть після багаторічних археологічних досліджень цієї території земля зберігала безліч таємниць. Археологи здійснили справжнє розслідування подій, пов’язаних з історією Десятинної церкви та її вивченням, залучивши сучасні наукові методики. Дослідження, які були проведені у 2005 — 2011 роках, доводять значення джерелознавчого аспекту археологічної спадщини для достовірної інтерпретації історичних подій. У 2012 створено Музей історії Десятинної церкви, який вивчає історію церкви і досліджує її фундаменти, які є археологічною пам’яткою національного і міжнародного значення.
Проблема реконструкції зовнішнього вигляду храму впродовж всієї історії вивчення пам’ятки залишалася актуальною. На початку ХІХ століття у життя було втілено ідею відбудови храму, зведеного на виявлених старих фундаментах. Цю репліку собору було знищено у часи Другої світової війни.
Дослідження цієї пам’ятки має багато труднощів і на археологічному, і, очевидно, архітектурному рівнях. Вчені пропонують шлях, який передбачає порівняльний аналіз збережених артефактів або задокументованих у різних джерелах фрагментів храму зі спорудою, зведеною імовірно тою ж артіллю, у тій самій типології і техніці у максимально наближений час. Такою пам’яткою справедливо вважається Спасо-Преображенський собор в Чернігові, який, як стверджують джерела, було зведено за зразком Десятинної церкви. Замовником будівництва в Чернігові був князь Мстислав Удатний, син Володимира Великого.
Питання походження майстрів, які керували будівництвом храму, часто вирішується спрощено, літописні джерела вказують на прибуття до Києва візантійських майстрів з Константинополя від імператора Василія ІІ, тестя і союзника Володимира Великого. Більшість дослідників розцінює це як незаперечний факт. Проте існують і інші версії походження майстрів, які зводили Десятинну церкву.
Зокрема, деякі дослідники схиляються до думки, що на будівництво церкви могли вплинути богаро-руські церковні відносини Х століття. Одним з перших цю гіпотезу почав опрацьовувати М. Каргер, який керував археологічними розкопками у 1934 — 1938 роках. Проте М. Каргер заперечував, що саме болгарське зодчество було першоджерелом в процесі будівництва першої мурованої церкви, на це вказує характер і техніка мурування кам’яних блоків. Власне, техніка мурування стінових блоків, складених з плінфи на цем’янковому розчині в техніці з утопленим рядом свідчить про константинопольське походження архітектурної традиції від середньовізантійської доби.
У науковому середовищі активно дискутувалася проблема датування техніки плінфової кладки з утопленим рядом в константинопольській архітектурній школі Х століття, оскільки більшість пам’яток з таким типом мурування походять з ХІ століття. Саме тому деякі вчені, зокрема М. Каргер та П. Раппопорт, висловлювали сумніви щодо синхронності побудови основного масиву стін та галерей, які могли бути зведені не у 989 — 996, а у 1039, коли здійснювалась перебудова храму. А знайдені фрагменти ідентифікують власне як частини архітектури галерей. Але ця гіпотеза не має однозначної підтримки. Все-таки дослідники схиляються до того, що церкву було побудовано одночасно разом з галереями.
Суперечливі факти ж щодо датування появи та використання техніки з утопленим рядом є наслідком фрагментарності відомостей про константинопольську архітектурну школу Х ст. (від середини Х ст. немає жодної збереженої пам’ятки). Вчені вважають, що техніка кладки з утопленим рядом мусіла використовуватись у Візантії до того, як її почали практикувати в давньоруському зодчестві. До таких висновків дійшли сучасні дослідники візантійського мистецтва, зокрема австрійський візантинолог Х. Шефер, грецький П. Вокотопулос та американський Р. Остерхаут.
Про архітектурно-конструктивні особливості Десятинної церкви вчені роблять висновки також, відштовхуючись від факту походження майстрів з Константинополя, адже до сьогодні не існує абсолютно достовірної реконструкції храму.
Усі дослідники погоджуються, що основне ядро Десятинної церкви є хрестокупольним в плані, що притаманно для візантійських і зокрема константинопольських храмів середньовізантійського часу. Водночас існує версія про базилікальність структури Десятинної церкви, яка, проте, активно критикувалася авторитетними дослідниками, у тому числі і тими, які займались розкопками пам’ятки. Існує і третя, компромісна, версія, яка трактує Десятинну церкву як хрестокупольний храм, але з вираженою базилікальною домінантою в композиційній її структурі.
Найновіші дослідження, які проводились Інститутом археології НАН України із залученням російських фахівців з Ермітажу, істотно змінили усталені уявлення про Десятинну церкву. Завдяки цим дослідженням вчені відкинули традиційні версії про планувальну структуру пам’ятки і навіть повернулись до раніше висунутих припущень.
Так, було виявлено, що один із ровів по лінії східних стовпів основного об’єму церкви не мав залитого фундаменту, що дозволило висунути припущення, що під час будівництва відбувалися зміни щодо генерального плану будівлі. Наявність цього рову засвідчує також, що між вівтарем, кутовими східними компартиментами і простором нав не було стіни. Це означає, що оригінальна споруда, зведена між 989 — 996 роками була купольною базилікою з трансептом, котрий перетинав центральний і підкупольний простір і сприймався як поперечна нава.
Зміна орієнтації в архітектурі собору може бути пояснена призначенням саме Десятинної церкви, яка була задумана не тільки як репрезентативна сакральна споруда, але і як князівський собор. Храм мав бути масштабним і просторим, а хрестокупольні споруди в тогочасній архітектурі Візантії навпаки демонструють тенденцію до камерності і компактності, у Константинополі традиція будівництва грандіозних за об’ємом храмів була втрачена, проте продовжувала розвиватись у провінційних школах, насамперед у Північній Греції, Македонії, Болгарії, Криму, де будівничі здебільшого звертались до типу базиліки і купольної базиліки. Характер будівельного бою, знайдений археологами у «нівельованому» рові і фрагменти конструктивних деталей дозволили зробити припущення про пошук архітектурно-конструктивного рішення для храму безпосередньо в ході його будівництва, який на завершальному етапі перетворився у базиліку з розвинутою системою додаткових об’ємів — нартекса, екзонартекса, атріума, галерей, водночас інфраструктурно додаткові компартименти творили одне конструктивне ціле. Практика таких конструктивних рішень характерна для болгарської архітектурної традиції у пам’ятках Орхида, Плиски, Преслава. Версію так званого «болгарського сліду» в будівництві Десятинної церкви підсилюють недавні археологічні знахідки під час вже згадуваної кампанії 2005 — 2007 років. Ідеться про зразки плінфи з кириличним маркуванням, що вказує на болгарське походження будівельних матеріалів. На користь болгарської причетності свідчать і знахідки полив’яних керамічних плиток, що використовувались для внутрішнього оздоблення підлоги. На той час така практика була характерна виключно для болгарської преславської архітектурної школи. Зв’язок Десятинної церкви з Болгарією мав іще один вимір: першими реліквіями, привезеними до церкви, були мощі святого Папи Климента, зщо особливо пошановувався в Охриді. Проте більшість археологічних знахідок свідчать про визначальну присутність і участь грецьких, а властиво константинопольських майстрів.
Отже, узагальнюючи, Десятинна церква:
- Зведена у 989 — 996 роках у Києві на замовлення князя Володимира Великого на Старокиївській горі.
- Матеріал — плінфа на цем’янковому розчині, кладка плінф’яна з утопленим рядом, серед оздоблювальних матеріалів — мармур, мозаїка, полив’яна кераміка.
- Архітектурна типологія — хрестокупольний храм з вираженою базилікальною домінантою. За однією з останніх версій — купольна базиліка з трансептом, котрий перетинав центральний і підкупольний простір, і сприймався як поперечна нава, з розвинутою системою додаткових об’ємів — нартекса, екзонартекса, атріума, галерей (інфраструктурна конструктивна цілість додаткових компартиментів).
- Мистецтвознавчий стилістичний аналіз. Остаточна реконструкція зовнішнього і внутрішнього вигляду Десятинної церкви досі залишається утопічною ідеєю. Проте, беручи до уваги, сучасні археологічні та мистецтвознавчі дослідження пам’ятки, можливо окреслити типологічні та стилістичні характеристики, які визначали її художній образ.
Отже, Десятинна церква, найімовірніше, являла собою своєрідний тип хрестоподібної купольної базиліки, форму грецького хреста котрої забезпечує наявність поперечної нави-трансепта, що перетинає підкупольний простір. Візуальну спорідненість з хрестокупольною конструкцією розвиває добре продумана система додаткових об’ємів (нартекс, екзонартекс, атріум, галереї). Зовнішні об’єми стін, найімовірніше, утворені нетинькованою плінф’яною кладкою з утопленим рядом, запозиченою з константинопольської будівельної традиції.
У внутрішньому оздобленні храму використано в основному мармурові плити, які імпортувалися з Візантії, можливо з її віддалених володінь, наприклад кримського Херсонесу. Стіни храму прикрашали мозаїки зі смальти і фрески (не збереглися). В оздобленні підлоги храму використано різні матеріали — від мармурових плит до керамічних майолікових кахель (болгарська традиція). Також є літописні свідчення про ікони, які привезли з Корсуня.
Десятинна церква у стилістичному сенсі споріднена з традицією провінційної візантійської архітектури Х — ХІ ст., передусім у Болгарському і північногрецькому її варіантах. Серед пам’яток, які демонструють таку конструктивно-стилістичну традицію — собор святої Софії в Орхиді, Велика базиліка у Плисці, преславські «малі базиліки», церква святого Ахілія на острові Преспа в Північній Греції, церква у Скрипі в Беотії.
На основі тексту розділу "Мистецтво Русі-Руської землі великокняжого періоду (кінець Х — перша половина ХІІІ ст.) авторів Г. Івакін та О. Іоаннісян (Історія українського мистецтва: у 5 т. / НАН України, І-90 ІМФЕ ім. М. Т. Рильського; голов. ред. Г. Скрипник; ред. т.: Л. Ганзенко, Р. Забашта, Т. Трегубова, Ю. Коренюк. — К., 2010. — Т.2: Мистецтво середніх віків. — 1296 с.