Чим була Русь
Питання походження Київської Русі в контексті складних, неоднозначних процесів етно- і культурогенезу хвилювало і досі хвилює дослідників по всьому світу. Висуваються і дискутуються різні гіпотези, часом цілком протилежні за змістом. І досі тема, яку, мабуть, доречно формулювати через питання: «Чим була Русь?» залишається відкритою, часом стаючи полем наукових битв. Дослідження ідентичністного аспекту в контексті державного і культурного творення у Київській Русі дає багато цікавих відповідей на питання, які не всі навіть пробують собі ставити. Серед дослідників, які виявляють великий інтерес до проблеми і студіюють її, спираючись на широкий історичний контекст,— Сергій Плохій, професор Гарвардського університету, один з найавторитетніших знавців історії Центрально-Східної Європи. Зокрема, витоки української нації стали предметом його дослідження про походження слов’янських націй, які частково подаємо в короткому зрізі в нашому наступному матеріалі, присвяченому походженню, становленню і розвитку Київської Русі як державного і культурного утворення.
До питання про походження, становлення і розвитку Київської Русі як державного і культурного утворення
Чим була Київська Русь? Пояснити це питання бралось не одне покоління вчених і дослідників, які давали часто відмінні відповіді на нього. У світовій історіографії представлено різні погляди на історію державотворення і становлення східнослов’янських ідентичностей, місцями тенденційні й упереджені. Серед найновіших досліджень на цю тему слід виокремити ґрунтовну працю американського історика українського походження Сергія Плохія «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», який взявся розкрити витоки української ідентичності від глибин ранньосередньовічної історії. Як пише сам автор, «запропонована тут модель дослідження відходить від традицій іконопису і нагадує радше відео цифрового мікроскопа, що демонструє у пришвидшеному темпі тривалі процеси виникнення, синтезу, розщеплення і трансформації складних утворень».
Отже, сам термін Київська Русь, пише Сергій Плохій, походить з російської імперської історіографії. Ним малось на меті розрізнити київський період від московського у контексті імперського історичного наративу, що трактував його як частину «загальноросійської» історії. Однак таку редакцію було сприйнято і в українській історичній науці, котра у ХХ ст. наполегливо намагалася вилучити історію Київської Русі із цього «великодержавного» імперського дискурсу. Сьогодні ж термін Київська Русь уживають на позначення держави, яку на початку Х ст. створили князі з династії Рюриковичів і яка після монгольської навали розпалася на кілька окремих князівств.
Перші князі з династії Рюриковичів мали скандинавські, а не слов’янські за походженням імена (Рюрик-Рьорик, Хельґі-Олег, Інґвар-Ігор, Хельґа-Ольга). Це один з фактів на підтвердження відомої в медієвістиці норманської теорії в контексті східнослов’янського державотворення. Ймовірно, скандинави з’явилися в Києві на межі ІХ — Х ст. З династії Рюриковичів походили найвідоміші руські середньовічні князі, за правління яких держава зі столицею в Києві сягла апогею свого розвитку — Святослав Хоробрий (945 — 972), Володимир Великий (980 — 1015) і Ярослав Мудрий (1015 — 1054). По смерті Ярослава молода імперія не встояла і почала розпадатись на дрібніші князівства, де владарювали численні Рюриковичі. Єдність держави вдалось ненадовго відновити внуку Ярослава Мудрого Володимирові Мономаху, який правив в Києві у 1113 — 1125 рр. Втім після смерті князя усобиці спалахнули з новою силою і держава розпалась на автономні князівства з незалежними від колишньої метрополії правителями. Ці процеси стрімкої децентралізації дослідники називають серед головних причин легкої перемоги монголів, котрі впродовж 1237 — 1240 років вели активну військову завойовницьку експансію на руських землях. Врешті-решт у 1240 році Київська Русь впала під натиском монголо-татар і припинила своє існування як незалежне державне утворення.
Більшість відомостей про києворуську історію походить з «Повісті временних літ» — першого руського літопису, що дійшов до нас в списках ХІV — XV ст. Довший час дослідники вважали автором «Повісті...» ченця Києво-Печерської монастиря Нестора, а першим датуванням рукопису називався 1113 рік. Серед джерел, які лягли в основу хроніки, — візантійські і слов’янські тексти. За найавторитетнішими дослідницькими концепціями, київське літописання починається не раніше 1030-их років і пов’язане з кафедрою київського митрополита та духовенством Софійського собору. У сучасній історіографії утвердилась думка, що «Повість...» спиралась на раніший текст, який складався з київської і новгородської частини, зведених у Києві у 1090-х, а Нестор зробив редакцію і доповнив хроніку записами за останні десятиліття. У ХІІ ст. літопис знову дописувався, вперше за правління Володимира Мономаха у його родовому Видубицькому монастирі, а згодом — в Новгороді під патронатом його сина Мстислава.
Історія дослідження київського літописання дуже складна і широка, але основною квінтесенцією усіх розвідок є ідея про компілятивний характер хроніки, до укладення якої доклався явно не один автор і редактор, котра стала своєрідним архівом різних текстів, а наративні її лінії часто не збігаються і демонструють різні версії давно минулих подій. Більшість дослідників підкреслюють і очевидний художньо-літературний компонент, який позначився на характері літопису. Проте дослідники виключають можливість хаотичного його творення, укладачі дотримувались цілісної візії на рідну історію і критично переймалися достовірністю. Так твердить зокрема авторитетний американський дослідник-славіст Саймон Френклін. На його думку, літописець, чи то пак літописці, зуміли успішно пристосувати традиції візантійського літописання до своїх цілей: «...перейняли принципи візантійської хроні стики і знайшли на візантійській часовій карті місце для Русі». Водночас літописці зуміли поєднати місцеву історичну традицію і християнську інтерпретацію історії в єдиний дискурс. У контексті сучасних історико-антропологічних студій «Повість временних літ» дає дуже багатий і широкий матеріал, який допомагає реконструювати множинні ідентичності, сформовані в середньовічну добу, адже літопис промовляє до нас багатьма голосами.
Досліджуючи й аналізуючи текст «Повісті...», сучасні дослідники ставлять перед собою цілий ряд складних і неоднозначних запитань, відповісти на які з науковою певністю і претензією на абсолютну достовірність, видається справою нелегкою. Серед них передусім питання про кількість ідентичностей або рівнів одної ідентичності авторів; про впливи ідентичнісного питання на варіанти інтерпретацій, про межі об’єктивності між ідентичністю, що постає в текстах, й ідентичністю народною. Сергій Плохій з-поміж інших робить спробу знайти можливі відповіді на них.
В основі його поглядів на творення образу руської держави і руського народу лежить ідея про вибір ідентичності та гібридну природу цієї ідентичності, тобто про змішані ідентичності. На користь такої гіпотези свідчать тексти тої ж таки «Повісті временних літ», аналізуючи які, автор приходить до концепції ідентичнісної вибірковості і змішаності. Повість говорить про ключові історичні події в історії Київської Русі, як про ситуації вибору, до того ж вибору вільного, покладеного на самих русичів, як от запрошення правити представників варягів, або вибору релігії. Вільним вибором автори літопису пояснюють і створення слов’янського алфавіту: літопис пише, що переклад християнських творів із греки на слов’янську новою абеткою відбувся з ініціативи трьох слов’янських князів (Ростислава, Святополка, Коцела), які правили у моравів і відрядили до Візантії послів із проханням дати їм учителів. Так почалась місія Кирила і Мефодія, яка дала слов’янам кирилицю і сприяла поширенню старослов’янських творів у Болгарії та на Русі. Ця літописна легенда, як припускають західнослов’янського (чеського) або південнослов’янського (болгарського) походження покликана була передусім утвердити рівноправний статус старослов’янської літературної мови поряд з грекою і латиною.
Для автора «Повісті...», підкреслює Сергій Плохій, на таку легенду могли покладати кілька важливих функцій — вона презентує руську церкву, як частину ширшого християнського світу, а також пояснює, у який спосіб Русь, отримавши назву від запрошених на князювання варягів і діставши релігійну ідентичність після вибору візантійського християнства, стала частиною світу, який можна було б назвати Slavia Christiana. Отже, підсумовує дослідник, «вивчаючи й інтерпретуючи минуле, літописець фактично забезпечував історичну легітимність складній політичній та етнокультурній ідентичності, яку поділяли його сучасники. На момент писання і редагування „Повісті...“ у свідомості її авторів і редакторів елементи слов’янської ідентичності мирно співіснували зі спадщиною скандинавського завоювання слов’ян, так само як гордість за звершення дохристиянської Русі (яка нерідко протистояла візантійським християнам) співіснувала з лояльністю до візантійського християнства». Водночас, варто зазначити, що ідентичність автора/авторів «Повісті временних літ» відображала передусім ідентичність київських світських і церковних еліт. Очевидно, що поза межами Руської землі у вузькому сенсі цього поняття, було витворено й інші ідентичності, котрі відверто дистанціювалися від Києва. Є достеменні відомості про те, що еліти силою приєднаних племінних земель опиралися процесам «русифікації» — древляни вбили Ігоря, в’ятичі противились християнізації аж до ХІІ ст., жорстоко розправлялись з київськими місіонерами. Князі-вигнанці, яких було позбавлено вотчини у києво-чернігівсько-переяславському трикутнику, створювали їх поза Руською землею. Питання про те, чи відчували представники цих еліт зв’язок з руською землею, і якщо так, то яка його природа, досі залишається відкритим, адже Київ дуже довго залишався поодиноким центром книжності і літописання. Ситуація змінюється аж у ХІІ ст., коли Київ занепадає, а літописна традиція розквітає в інших містах. До нашого часу дійшли літописні зводи, створені у трьох головних культурних осередках Русі, за винятком Києва, Чернігова і Переяслава,— Новгород, Володимиро-Суздальська і Галицько-Волинська Русь.
.jpeg)
Сильним єднаючим чинником для руських земель стало християнство і запровадження церковно-слов’янської мови як літературної. Постає спільна писемна культура у середовищі світських і церковних еліт, а монополія церковнослов’янської мови у літургійній практиці сприяла слов’янізації фіно-угрів та інших неслов’янських підданців Рюриковичів у контексті процесів християнізації.
Отже, належність до церкви, життя в монастирі у традиційній столиці держави Рюриковичів, близькість до світської і духовної влади становлять основу для формування наративу у «Повісті временних літ», тексті, що став одним з найважливіших джерел для реконструкції світоглядних концептів та ідентичностей в руслі загальноруської єдності.
На основі тексту з монографії Сергія Плохія «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» (Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. — К.: Критика, 2015. — 456 с.)