Архітектурні особливості хрестокупольної храмової структури
У межах широкої типології сакральної архітектури хрестокупольний храм посідає дуже важливе місце. Планувально-конструктивні особливості, які визначають цей тип, виробились і практикувались здебільшого в межах східнохристиянської релігійної традиції будівництва. Найкращі зразки хрестокупольною храмової архітектури створені у Візантії — імперській метрополії та у віддалених провінціях. Середньовічна Русь перейняла хрестокупольну структуру, але в її межах від самого початку було переосмислено як окремі планувально-схематичні підходи, так і по-своєму інтерпретовано пластично-декоративні рішення. Церковне будівництво Русі мало інші аспірації, часто релігійний компонент навіть відступав перед політико-культурною місією, яку покладали при зведенні і оздобленні на той чи інший собор. У межах києворуської архітектурної традиції сформувались і різні локальні варіанти, особливо в період удільних князівств. А, проте, ідея хрестокупольності зберігається протягом всієї історії мурованої середньовічної архітектури і визначає особливості її розвитку. Тому пропонуємо текст з характеристикою хрестокупольної структури і особливостей її реалізації в контексті києворуського сакрального будівництва.
Центральний простір візантійського храму називається наос, із заходу до нього прилягає нартекс (притвор), а зі сходу — напівкруглі або гранчасті апсиди, де розташовано вівтар. Вівтар відокремлюється від центрального простору храму невисокою вівтарною перегородкою. Додатковий простір між апсидами і наосом називається віма, здебільшого наявність віми — характерна ознака великих храмів. Основу хрестокупольної системи становить прямокутний об’єм, утворений стінами споруди. Усередині встановлено чотири стовпи, з’єднані зі стінами і між собою арками, які підтримують склепіння. Вони підтримують світловий барабан з куполом, переходи до якого заповнені вітрилами (парусами). До центрального квадрату прилягають чотири прямокутних кінці, перекриті циліндричними склепіннями і зорієнтовані за сторонами світу. Східний рукав завершується напівкруглою нішею — апсидою, де розташовано вівтар. Кутові приміщення між раменами хреста перекриті склепіннями тієї чи іншої форми. Східні кутові приміщення, де розташовуються дияконник і жертовник, теж, як правило, завершуються апсидами. Таку структуру має базове композиційне ядро хрестокупольного храму.
Рукави хреста перекривались циліндричними склепіннями, які виходили на фасади в формі напівкруглої закомари. Кутові осередки (компартименти) нижчі і могли перекриватися різними типами склепінь. На фасаді форма склепіння кутових об’ємів зазвичай не виражена, ці частини стін мають горизонтальне завершення. У п’ятиверхих храмах в кутових об’ємах ставили малі світлові барабани. Напівкруглі апсиди перекривалися півкуполом.
До західної частини храму додавався нартекс, відокремлений від основного приміщення стіною з отворами. Над нартексом облаштовували хори — простір другого ярусу, що відкривався у простір храму, у великих храмах вони могли простягатися і в простір над бічними навами. На хори вели сходи, які в невеликих храмах робили в стіні, а в великих — їх розташовували у вежі.
Найпростіший варіант хрестокупольної композиції репрезентований чотиристовпним типом храму. Якщо ж композиція храму видовжується в західному напрямку і, відповідно, потребує подовження нави й введення додаткових стовпних опор, то формуються шести- і восьмистовпні типи храмів. Із західного боку в хрестокупольному храмі облаштовуються хори, які спираються на крайні опори.
Організація внутрішнього простору чотиристовпних і шестистовпних хрестокупольних храмів може ускладнюватись через введення до архітектурної композиції притворів. Хрестокупольні храми можуть мати один, три або п’ять світлових барабанів. Від кількості світлових барабанів залежить інтенсивність і специфіка повітрообміну в хрестокупольній споруді. Іноді в одноверхих храмах ставили два додаткових куполи для освітлення хорів. Покриття куполів храму має найпростішу склепінчасту форму, тобто покриття укладається безпосередньо на цегляну поверхню купола. Покриття верхів робили з черепиці або застосовували свинцеві листи. На всіх верхах-куполах встановлювався грецький рівнокінцевий хрест.
Організація внутрішнього простору навіть найпростішого чотиристовпного хрестокупольного храму досить складна. Перш за все однією з основних ознак хрестокупольної композиції є гармонійне співставлення архітектурних об’ємів різної висоти — від найвищого підкупольного простору до відчутно нижчих приміщень під хорами. Наступна визначальна характеристика хрестокупольної архітектури — поділ внутрішнього простору на кілька послідовних вертикальних площин. Серединний підкупольний простір визначається найвищою вертикаллю, завершеною куполом на світловому барабані. І, нарешті, — центральний простір означений як головний і такий, що творить композиційну структуру всього храму, тоді як кутові частини, відокремлені стовпами, мають підпорядковане значення.
Наповненість простору світлом і повітрям найбільш інтенсивна в центральній частині храму. Повітрообмін у знижених архітектурних об’ємах, зокрема в північно-західній і південно-західній частинах, дуже слабкий.
Для візантійських храмів характерна особлива форма вікон — два або три аркових отвори об’єднували одною аркою.
Хрестово-купольні храми мають масивні стіни і зовнішні конструкції. Товщина стін здебільшого в межах 1,2-1,4 м, в місцях розпору склепінь — до 1,8 м. Склепіння і стіни світлових барабанів тонші 0,5-0,8 м. Площі скління і дверних прорізів складають, як правило, 2-3% площі зовнішніх конструкцій стін.
Будувалися храми з цегли специфічного розміру (приблизно 40×30×3) — плінфи. У Візантії поширення набув спосіб укладання плінфи з утопленим рядом, коли кожен другий ряд плінфи заглиблювався в кладку і його не було видно на фасаді. Для кладки використовувалася цем’янка — вапняний розчин з додаванням керамічної крихти. Стіни храму набували декоративного смугастого вигляду.
Наприкінці Х століття основним типом візантійського храму став його хрестокупольний варіант. До цього часу досвід створення величезних купольних базилік, на зразок константинопольської Софії, був, ймовірно, забутим і майже непрактикованим. Тому передати ці знання на Русь, греки вже не могли. Тому ранні зразки києворуської архітектури використовують хрестокупольну конструкцію, але ідеальним зразком храму в Русі назавжди залишився саме константинопольський
Софійський собор, в якому посли князя Володимира відчули себе, як каже легенда, «на небесах». Не дарма, перші великокнязівські собори в Києві, Новгороді та Полоцьку носять ім’я Святої Софії Премудрості Божої.
Отже, перейнявши досконалу, глибоко розвинуту візантійську архітектурну систему, у Київській Русі все-таки прагнули її переосмислити. Така тенденція може бути свідченням того, що Русь до прийняття християнства вже мала сформовану архітектурно-художню традицію, про яку, проте, майже нічого не відомо. Перші кам’яні храми дуже близькі до візантійських зразків, але й у них вже присутні певні видозміни. Навіть на ранніх етапах запровадження нової мурованої архітектури відбувається доволі продуктивний пошук нових архітектурно-пластичних рішень. Водночас незмінною залишається візантійська планувальна основа і об’ємна структура православного храму. Пластичні ж характеристики, хоч і перебувають в рамках візантійської художньої традиції, практично відразу набувають ознак національної своєрідності. Тому, вже перші києворуські храми зовні відрізняються від візантійських прообразів.
Формування цілісного стилю відбувалося поступово. У кожному новому храмі з’являються нові, невластиві класичній візантійській традиції, елементи. Котрісь із них ввійдуть в архітектурну структуру києворуського сакрального будівництва, інші — не набудуть поширення і зникнуть. Багатокупольність, гармонійна пірамідальна композиція, закомари на фасадах, активне повсюдне використання прясел для оформлення завершень, трилопатеві виступи — все це риси, властиві власне руській архітектурній традиції, вироблені в її межах. Характерною особливістю храмів княжої домонгольської доби є наявність хорів, зовсім непритаманних візантійським хрестокупольним спорудам, які, натомість, були частиною ранніх імператорських базилік. Візантійські храми того часу мають радше горизонтальну композицію, підкреслену кладкою поздовжніми смугами і горизонтальним завершенням бічних прясел. Руські храми демонструють прагнення до спрямування вгору. У деяких храмах ця особливість проявилася слабо, в інших — більш очевидно, але вертикальна композиційна зорієнтованість також належить до визначальних самобутніх рис архітектури Київської Русі. Візантійська архітектурна традиція, без сумніву, є найбільш впливовою відносно формування і розвитку києворуського зодчества. Водночас сакральне будівництво перейняло і своєрідно адаптувало риси західноєвропейського романського стилю (особливо в архітектурі Галицько-Волинського князівства).
На основі матеріалів дослідження Девина Р. А. Микроклимат церковных зданий. Основы нормализации температурно-влажностного режима памятников культовой архитектуры / Илларионов И. В., Ребрикова Н. Л., Бойко В. А., Кронфельд Я. Г., Дорохов В. Б., Логачева Т. В. — М.: ГосНИИР, 2000. — 120 с.