Українське мистецтво кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Кінець ХІХ — перша третина ХХ ст. стали часом справді революційних змін у світовому мистецтві, а за інтенсивністю, динамікою і мультивекторністю художніх пошуків — одним з найцікавіших і найскладніших його періодів. Український художній процес є органічною частиною загальноєвропейського, який, проте, формує власне впізнаване обличчя. А справді помітні фігури представників нової генерації художників, чиї експерименти з формою і образом перевели українську культуру від парадигми традиціоналізму до парадигми новаторства, — брати Бурлюки, Олександр Богомазов, Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Олександра Екстер, Анатоль Петрицький, Василь Єрмилов та багато інших відомих митців — гідно репрезентують Україну і українське мистецтво на мапі європейського модернізму.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в українському мистецтві окреслюються очевидні відмінності між генерацією художників-реалістів, сформованих значною мірою під впливом передвижників, та молодих художників, зорієнтованих на пошук нових пластичних форм та методів роботи. Побутовий жанр зберігає свою популярність, але змінюються його ідейно-естетичні засади. Фабульність у розгортанні сюжету втрачає своє головне значення, живопис перестає орієнтуватись на морально-дидактичну парадигму, властиву мистецтву середини ХІХ ст. Від узагальнено трактованих типажів художники переходять до індивідуально та психологічно окреслених за допомогою пластичних засобів образів. Для живопису кінця ХІХ ст. характерне посилення декоративності, увиразнення композиційних ритмів, посилення емоційності колірних та тональних рішень. Художники-реалісти, творчість яких представляє традиційний підхід до творення, працювали здебільшого в студійних умовах, а етюдна і пленерна практики стали прерогативою вже наступного покоління митців, творчість яких розглянемо в цьому матеріалі.
Серед художників, чиє мистецтво в повній мірі відповідало новим естетичним та художньо-формальним засадам, особливе місце посідає Олександр Мурашко (1875 — 1919), небіж та учень Миколи Мурашка, випускник Петербурзької академії, стипендіат Паризької і Мюнхенської. Олександр Мурашко, формуючись під впливом реалістичної живописної традиції, здебільшого через мистецтво Іллі Рєпіна, зумів вийти на рівень синтетичного сприйняття традиційних форм та нових художніх віянь, перейнятих через досвід безпосереднього вивчення сучасного західноєвропейського живопису.
.jpg)
Разом з тим йому вдалося зберегти національну мистецьку ідентичність. Ранні жанрові полотна Олександра Мурашка створені під час пенсіонерського перебування в Європі, зокрема у Франції. Здебільшого вони зображають гамірне міське життя — сцени з кав’ярень, паризьких вулиць. Особливістю цих робіт стало звернення до здебільшого жіночих образів, у звучанні яких, однак, відчувається відгомін передвижницької традиції. Водночас художня інтерпретація переживає очевидне оновлення — композиція динамізується, з’являються колористичні засоби імпресіонізму.
Вже на ранньому етапі професійного формування Олександр Мурашко зарекомендував себе як талановитий портретист, про що свідчить одна з найвідоміших і найбільш тиражованих робіт «Портрет дівчини в червоному капелюсі». Живописна манера цієї картини позбавлена академічної скутості, мазок легкий та віртуозний, насичений яскравим колоритом. У широкій, вільній манері намальований портрет Миколи Мурашка, відомий під назвою «Старий учитель». Його Олександр Мурашко намалював відразу після повернення з Європи у 1904 році.
Олександр Мурашко. Портрети - Миколи Мурашка, Людмили Куксіної, дівчинки з собакою
Також невдовзі після приїзду з Європи О. Мурашко знову звертається до побутового жанру, але вже на мотиви українського народного життя. Першим полотном такого типу стала «Карусель», у якій яскраво поєднано мотиви швидкого руху з дзвінким мерехтливим звучанням кольору (доля картини на сьогодні, на жаль, невідома, крім того, що її купив з мюнхенської виставки угорський колекціонер). Слідом за «Каруселлю» з’являються картини «Неділя», «Недільний день», «Селянська родина», «Київські квітникарки», які характеризують О. Мурашка як цікавого і талановитого художника в побутовому жанрі. Він звертається до мотивів як сільського, так і міського життя, для цих робіт характерна урочиста, святкова, піднесена атмосфера, а персонажі його робіт — щирі, радісні і світлі. Олександр Мурашко, як представник вже нової генерації митців, відмовляється від сюжетної поверхової оповідальності, і, відповідно, мусить шукати відмінних композиційних рішень. Для його робіт властива лаконічна, але змістовно містка форма художнього вислову. У картинах здебільшого обмежена кількість персонажів, поданих крупним планом і часто в майже фронтальних позах.
За винятком «Каруселі», в роботах Мурашка побутового жанру панує статика, що посилює монументальність звучання образів. Олександра Мурашка можна вважати винятковим колористом.
За допомогою кольору йому вдається маніпулювати складними художніми категоріями, досягаючи узагальнено-епічного характеру та підкреслено оптимістичного настрою у своїх полотнах. Саме Олександр Мурашко почав першим в українському мистецтві ХХ ст. ліпити форму тільки кольором, майже не вдаючись до світлотіні, використовуючи великі декоративні кольорові площини. Разом з тим колірна гама наповнена світлом і барвиста водночас, що ріднить техніку Мурашка з імпресіоністичними живописними принципами.
Олександр Мурашко успішно синтезував побутовий і портретний жанри. Його жанрові побутові роботи позбавлені сюжетності, і являють собою радше групові портрети. Творчість Олександра Мурашка стала тою єднальною ланкою, що позначила перехід від мистецької системи ХІХ ст. до мистецької системи ХХ ст. Особливо виразно така трансгресія проявилась в одній з пізніх робіт — «Київські квітникарки».
В останній період творчості Олександр Мурашко все частіше вдається до пленерного вирішення портретних образів, ставлячи перед собою складні завдання, пов’язані з передачею сонячного світла, повітря, різноманітних кольорових рефлексів. Як тло Мурашко любить використовувати водну гладінь моря, буйну зелень садів. Художнику вдалося органічно поєднати принципи пленеризму з чітким пластичним моделюванням форми і глибоким психологізмом. Зразками такого поєднання можуть слугувати пізні роботи художника «Портрет старої» та «Жінка з настурціями».
У творчості Олександра Мурашка виразно окреслились тенденції нового живопису центральної наддніпрянської України, що дали поштовх до майбутнього розвитку побутового жанру. Мурашкові вдалось трансформувати цей жанр, де завдяки йому з’явились монументальні образи, нові принципи живописно-пластичних засобів.
Наступною помітною постаттю в контексті розвитку українського живопису зламу ХІХ — ХХ ст. став Федір Кричевський (1879 — 1947). Вихідець з Харківщини, художню освіту він здобув у Москві, після чого здійснив традиційну для того часу освітню подорож Європою.
У ранні роки своєї творчості Ф. Кричевський пристав до побутового жанру, в якому досяг справді високого рівня майстерності. Одним з кращих зразків українського побутового жанру вважається картина Кричевського «Наречена» 1910 року. Йому вдалося створити яскравий і водночас глибокий психологічний образ, зовнішнє трактування котрого викликає певні алюзії з композиційними схемами стародавніх портретів. Але наснажена робота потужною живою енергетикою, вітальною виразністю образів. Федір Кричевський схильний монументалізувати як самі образи, так і художню форму. Такий підхід характеризує і його портретне малярство, хоч і представлене нечисленними зразками, але виразне і стилістично самодостатнє.
Своїх портретованих Кричевський зображає здебільшого на повен зріст, вибираючи точку зору знизу, що відчутно посилює бажаний для нього ефект монументальності, створює ілюзію масштабності. Форму моделює узагальнено, великими площинами, з застосуванням великого вільного мазка, що також допомагає посилити той таки ефект монументальності. Колорит Кричевського багатий і мажорний за звучанням з виразними декоративними тенденціями.
Федір Кричевський. Автопортрет і портрет дружини Лідії Старицької
Цікавою синтетичною роботою, яка поєднала принципи портретного і нового побутового жанрів стала картина Ф. Кричевського «Три віки» 1913 року. Конкретні жіночі типажі поєднуються з узагальненими алегоричними образами, трактованими в монументально-декоративному плані (скульптурне моделювання фігур, яскраві, але гармонійно поєднані кольори).
Федір Кричевський. Триптих "Життя"
Нові мистецькі шукання початку ХХ ст. вплинули на творчість окремих художників традиційного напряму, що обумовило їхню формально-стилістичну переорієнтацію.
Зокрема від передвижницького пейзажу відходить Петро Левченко (1856 — 1917), натомість він звертається до камерності інтер’єрних композицій, інтимних і затишних образів з елементами жанровості, наповнених настроями елегійної усамітненості. Героїнями цих картин здебільшого є жінки («Натхнення», «За читанням листа», «Інтер’єр із зеленою лампою», «На кухні», «Неділя» та ін.).
Живопис Петра Левченка
Інший напрям роботи з художньою формою обрав Петро Холодний (1876 — 1930).
Хімік за освітою, художник-самоук, він досяг справді знаменитих результатів в малярстві, графіці, вітражі. Ранні роботи Петра Холодного апелюють до образів, пов’язаних з фольклорними і пісенними мотивами, вони дуже декоративні за формально-стилістичним рішенням. Їм властива складна символіка образів, тонка витонченість рисунку, прозорий колорит, делікатність і елегантність форм («Казка про Дівчину і Паву», «Ой у полі жито...»), що за змістом і формою репрезентують тенденції модерну, осмисленого в руслі національних мистецьких концепцій.
Типовим представником модерну в українському мистецтві кінця ХІХ — початку ХХ ст. був Михайло Жук (1883 — 1964).
Вже ранні його роботи свідчать про тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Зокрема такі риси можна відшукати в портретних роботах молодого М. Жука.
Він ставив собі за завдання наповнити їх асоціативним змістом, звертаючись до стилізації, орнаменталізації та символіки (портрет Біляшівського, «Жіночий портрет», портрет Коцюбинського). Характерним зразком живопису Жука стали декоративні панно «Лілеї», «Гвоздики», «Півники», «Жінка з серпом», «Біле і чорне», популярні серед художників стилю модерн.
Роботи Михайла Жука
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. також зароджуються передумови абсолтно нового трактування народного мистецтва як джерела і ресурсу для новітніх мистецьких пошуків, передусім авангардного напряму. Характерною рисою тогочасного мистецького процесу стали угруповання, творчі об’єднання, котрі дуже часто артикулювали свою місію в маніфестній формі. Художники вже цієї генерації прагнуть розірвати зв’язки з реалізмом, обирають абстраговані від натуралістичного сприйняття естетичні критерії, шукають внутрішніх сутностей і психологічно мотивованих образних алюзій.
«В естетичну самоцінність ці художники трансформують і відповідні виражальні засоби живопису, взявши за основу їхні суто формальні властивості, лінійну ритміку, чистоту колірних поєднань, фактуру того чи іншого матеріалу, декоративну площинність, фарбу як таку, що заступає колір» [цит. за Рубан В. В. Образотворче мистецтво / Історія української культури у 5 т. — Том 4. Книга 2. — К.: Наукова думка, 2005. — 1293 с. — С. 872].
Важливу роль у формуванні нового світогляду, в тому числі візуального, художнього, відтепер відіграють урбаністичні процеси, науково-технічний прогрес. Мистецтво радикально змінює своє обличчя і, те що його формує, — внутрішні смисли і ментальні конструкти. Руйнується усталена ієрархія жанрів, стираються межі поміж ними. І вже на початку ХХ ст. художники, що мислили по-новому, переходять від об’єктності до безпредметності, від зовнішньої впізнаваності до внутрішньго індивідуального бачення, яке не претендує на те, щоб бути зрозумілим і близьким багатьом. По суті, формується незалежний мистецький дискурс, у якому особа глядача і поняття рецепції більше не відіграють важливої ролі.
Вагомим чинником формування українського модернізму стає сучасне західноєвропейське мистецтво — новітні течії, знайомство з якими відбувалося різними шляхами. Зокрема відчутний вплив справила і викликала значний культурний резонанс Інтернаціональна виставка картин, скульптури, гравюри і малюнків 1909 року в Одесі, ініційовану Володимиром Іздебським разом з Василем Кандинським. Цю виставку потім показали в Києві, Ризі, Петербурзі. Салон Іздебського, отже, став популяризатором нових форм західного мистецтва в Україні. Але ще більш ефективним способом у процесі творення нового мистецтва стали безпосередні контакти з західноєвропейським мистецьким середовищем, у яке українські художники доволі органічно влились і не просто переймали чужий досвід, але й починали створювати власні візуальні наративи. Найвпливовішим центром сучасного мистецтва на той час, без сумніву, був Париж. Українські художники там були представлені доволі чисельно.
Одним з тих, хто почав радикально змінювати українське мистецтво на початку ХХ ст. був Давид Бурлюк (1882 — 1967).
Разом з братом Володимиром, також художником, вони заснували мистецьке об’єднання «Гілея», котре активно заперечувало будь-які традиційні форми мистецької образності, а основу нових художніх форм шукає у народному примітиві, віддаючи перевагу деформованим площинам, відмовляючись від лінійної перспективи, поєднуючи в одному зображенні різні точки зору, використовуючи контрастні кольорові поєднання.
Експерименти з формою привели Давида Бурлюка до футуризму, український варіант якого уособлює власне його постать.
Дуже важливою фігурою українського мистецтва на етапі входження в нього модерністських течій стала Олександра Екстер (1882 — 1949), яка пройшла бурхливий і дуже яскравий шлях, експериментуючи в різних стилях, — від неоекспресіонізму до винайденого нею супремоконструктивізму.
Твори Олександри Екстер
Олександр Богомазов (1880 — 1930) також став однією з ключових постатей в модерністському дискурсі українського мистецтва. Він зумів поєднати своєрідну сюжетну образність з динамікою і абстрактністю форми, кубічну логіку і статику з футуристичним бурхливим рухом, створивши кубофутуризм — специфічну стилістичну форму синтезу, властиву власне українському модерністському рухові.
Загалом для українського авангарду властивий міцний органічний зв’язок з національним мистецьким ґрунтом, що уособлює іконописна традиція, народна картина, розпис, іконографія фольклорних примітивів.
З українського авангарду починає формуватись і розвиватись дизайн, піонерами якого стали Василь Єрмилов, Олександра Екстер, сучасна сценографія, представлена новаторськими роботами Анатоля Петрицького і тої ж таки Олександри Екстер.
Окреме місце в історії мистецтва першої третини ХХ ст. належить Казимиру Малевичу (1878 — 1935), який цілком змінив парадигму світового сучасного мистецтва, фактично став його інтелектуальним батьком, і водночас унікальною фігурою, яку неможливо вписати в сучасні йому, уже сформовані мистецькі дискурси.
Твори Казимира Малевича
Іманентний зв’язок з традицією українського живопису демонструє творчість Михайла Бойчука (1882 — 1937) на різних її етапах та у різних формах втілення та школи його учнів і послідовників.
Бойчуку вдалося створити потужні новаторські мистецькі течії — спершу неовізантинізм, а згодом бойчукізм, — що багато в чому визначили обличчя українського модернізму.
Роботи Михайла Бойчука
Абсолютним новатором пластики не тільки української, але й загалом світової став Олександр Архипенко (1887 — 1964).
Скульптури Олександра Архипенка
Нові форми і методи художньої освіти, активізація мистецького життя на різних суспільних рівнях, розгортання музейної і меценатської діяльності, налагодження зв’язків між різними мистецькими школами, в тому числі іноземними, поява нового типу творчої індивідуальності, що органічно влилась в широкий контекст європейського модерністського процесу, зберігши тісний зв’язок з основами національної художньої традиції — все це дефініювало українське мистецтво першої третини ХХ ст., однієї з найяскравіших і найрепрезентативніших сторінок його новітньої історії.
Джерело:
Жаборюк А. А. Український живопис останньої третини ХІХ — початку ХХ століття. — К.; Одеса: Либідь, 1990. — 312 с.;
Рубан В. В. Образотворче мистецтво / Історія української культури у 5 т. — Том 4. Книга 2. — К.: Наукова думка, 2005. — 1293 с.