Образотворче мистецтво Львова другої половини ХІХ ─ початку ХХ ст.
Мистецьке життя Львова другої половини XIХ ─ початку ХХ ст. визначали: І. політико-адміністративні трансформації в Австро-Угорській імперії; ІІ. загальна для всієї Європи тенденція «руху віднови» в системі мистецтва, ремесел і промисловості. Мистецтво розглядалось важливим чинником формування обличчя великих міських осередків. Відповідно Львів став містом, де доволі швидко відчувалась уся повнота наростаючих культурно-цивілізаційних змін. Їх ми розглянемо у представленому матеріалі, спираючись на дослідження Романа Яціва.
Зміни розпочалися зі структуризації мистецького життя в регіоні, заснування відповідних державних і громадських профільних інституцій. Частина з них сформувалася на стику між художньою практикою та освітою. В середині XIX ст. у Львові функціонували розрізнені приватні осередки фахового мистецького вишколу. Одним з них була майстерня живописця Яна Машковського, де отримали перші малярські навики Юліуш Коссак, Артур Ґроттґер та низка у майбутньому відомих польських художників. В галузі скульптури немале значення мала робітня Леопольда Шимзера, представника великої династії місцевих митців, які вносили виразні пластичні акценти в урбаністичний простір Львова впродовж тривалого часу. Тоді ж активно функціонував літографський заклад Піллерів, навколо якого згромаджувалися графіки і живописці, а також різного роду підприємці, які шукали шляхів оптимізації тих чи інших ділових задумів (це, частково, стосувалося таких галузей, як краєзнавство, рекламування товарів місцевого виробництва тощо).
Усі ці «вогнища» мистецького життя Львова виникли ще в першій половині XIX ст. і діяли за старою інерцією. До них долучилися й деякі нові, більш наближені до загальноєвропейських (академічних) стандартів мистецької освіти. Це, насамперед, авторитетна у фахових колах приватна школа рисунку і малярства Алоїза Рейхана (1859) та приватна школа скульптури Париса Філіппі (1866), завдяки яким мистецький простір Львова постійно поповнювався новими творчими іменами. І все ж, розвиток промисловості з відповідними цивілізаційними викликами потребував значно ширшого інституційного поля. В Англії чи Німеччині у 1860─1870-х рр. уже намітився ухил в бік художньо-промислових спеціалізацій. Імпульс, заданий Лондонською виставкою 1851 р. у Кришталевому палаці, спричинив відкриття в багатьох великих містах Європи шкіл і музеїв художньо-промислового профілю.
Базовою структурою, що увібрала в себе увесь спектр культурних викликів часу, став Міський художньо-промисловий музей, заснований 1874 р. з ініціативи професора Львівської політехніки Юліана Захаревича та інших митців і громадян міста. Першим головою Наглядової ради музею було обрано Францішека Балутовського. Складовою процесу формування музею був комітет, створений рік перед тим з числа керівників ремісничих корпорацій і приватних осіб. За кошти, зібрані громадськістю міста, придбали перші музейні експонати зі Всесвітньої виставки у Відні 1873 р., а також багато виробів народних промислів гуцулів та бойків. У подальшому збірки музею поповнювалися шляхом дарунків та закупівель.
Наступною важливою ланкою цього процесу стало створення при музеї Школи рисунку і моделювання, завдання якої полягало у «наданні можливостей вишколу рисунку і моделювання здібним учням гімназій, реальних шкіл, технічної академії та інших закладів, які виявляли бажання готуватись до подальшого навчання у вищих мистецьких школах». Від часу заснування 1876 р. її очолив Вінцент Чіршніц, який дбав про глибинний зв’язок навчального процесу з регіональними особливостями мистецьких традицій. З роками успішного функціонування цей заклад трансформувався у Школу художнього промислу й надалі розвивав насамперед ті творчі спеціалізації, що могли задовольнити велику містобудівну активність на зламі ХІХ ─ ХХ ст.
Розгортання художньо-промислових напрямків у практиці львів’ян засвідчили регулярні крайові промислові виставки, за якими можна було відстежувати певні тенденції у зближенні мистецтва й промисловості. Неодмінним атрибутом новизни на таких виставках були павільйони оригінальної образної архітектури, із залученням традиційних, а інколи й новітніх матеріалів, за допомогою яких творились відповідні експозиційні середовища під різні виставкові розділи. Поряд з промисловими виробами часто експонувались і твори мистецтва, якими ті чи інші «господарі» підкреслювали свою зорієнтованість на естетичну сферу.
Одночасно у Львові спостерігалися й інші форми інституалізації мистецького життя. З 1866 р. тут активно функціонувало Товариство приятелів образотворчого мистецтва (Towarzystwo Przyjaciół Sztuk Pięknych, далі ─ TPSP), що об’єднало на професійній основі митців різних національностей. Ставши наймасовішою організацією такого профілю, TPSP швидко налагодило взаємини з Міським художньо-промисловим музеєм та з іншими культурно-мистецькими інституціями регіону, стимулюючи мистецьку працю і координуючи творчі заходи. На цій та дещо пізнішій стадії формування активними членами Товариства були: Леонард Марконі, Станіслав Роман Левандовський, Теофіл Копистинський, Станіслав Дембіцький, Тит Романчук, Тадеуш Баронч, Ципріян Ґодебський, Григорій Кузневич та інші. TPSP у своїй статутній діяльності не схилялось до гостроактуальних ідей мистецтва, в тому числі тих, що виходили з логіки загальноєвропейського «руху віднови». Тому серед широкого представництва митців багато було прихильників реалізму, неоромантичних тенденцій, менше імпресіонізму.
При перспективності прикладних (ужиткових) спеціалізацій мистецтва, через які здійснювався синтез мистецтва, архітектури та промисловості, впродовж 1870─1890-х рр. у Львові продовжували розвиватись класичні види образотворчого мистецтва: малярство і скульптура, а також рисунок ─ естамп і графіка. В загальній ідейно-естетичній скерованості цих явищ визначився рух від позитивізму та історизму до раннього модернізму.
Позитивізм у другій половині XIX ст. в Галичині, зокрема у Львові, не займав провідного становища, адже його під сумнів поставило саме життя ─ наростання національно-культурних рухів українського і польського народів. Романтичні тенденції, якими супроводжувалися ці рух, знайшли відображення у творчості деяких польських художників, зокрема А. Ґроттґера, біографія якого тісно пов’язана зі Львовом. Напередодні варшавського повстання 1863 р. він створив два графічні цикли «Варшава 1» і «Варшава 2», давши свою візію національної ідеї по¬ляків у цей складний для їхньої історії час. Вершинами романтичного піднесення митця стали цикли рисунків ─ «Полонія» і «Літуанія (Литва)». У Львові були закладені засадничі риси романтичного бачення світу митцем, що зреалізувались, почасти, і в його станкових картинах. Після творчо насичених років, проведених у багатьох європейських містах, А. Ґроттґер помер ще молодим і був похований у Львові на Личаківському цвинтарі.
В той же час у Львові постійно або епізодично працювало багато інших знаних польських художників. Це, приміром, живописець і графік Вільгельм Леопольський, який створив багато картин на історичні та побутові теми. Великою популярністю у сучасників користувались його малярські портрети. Тут працювали такі відомі художники, як Ян Стика, автор численних пейзажних полотен та історичних композицій, Казимир Сіхульський, який частину своєї творчості присвятив побуту українців Гуцульщини та багато інших.
У другій половині XIX ст. у Львові продовжують закладатися основи новітнього українського національного образотворчого мистецтва. Лідерами цього руху стали живописці і графіки Корнило Устиянович і Теофіл Копистинський. Перший з них пов’язав свої національно-культурні прагнення з романтичним світобаченням, філософським поглядом на історію, які він реалізував у станковому і монументальному малярстві, графіці та поезії. Мистецьку освіту К. Устиянович отримав у Віденській академії мистецтв. Багато подорожував, відвідав Київ. Найвизначнішими його картинами стали «Василько князь Теребовельський», «Христос перед Пілатом», «Тарас Шевченко на засланні», а також великоформатний образ «Мойсей» для Преображенської церкви у Львові. Не менш вартісним в художньому сенсі є його доробок як ілюстратора львівського сатирично-гумористичного журналу «Зеркало». Т. Копистинський (навчався у Кракові та Відні) досягнув визначних результатів у станковому портретуванні, алегоричних композиціях та іконописі. Йому властива віртуозність малярського письма, тонкість у переданні інтимно-особистісних рис кожного портретованого. До найвідоміших творів художника належать «Далматинка», портрети Івана та Лева Ковшевичів, «Автопортрет». На замовлення Ставропігійського інституту у Львові Т. Копистинський створив велику серію портретів діячів української культури і церкви в Галичині. Значним був внесок митця в газетно-журнальну графіку, через співпрацю з редакціями «Зеркала» і «Нового зеркала».
Менша дистанція між позитивістською естетикою та новаторським рухом відчувалась у скульптурній галузі. У Львові працювала велика група митців, які виконували різного роду роботи для архітектури доби еклектики, а потім сецесії. До найвідоміших належав Леонард Марконі, який жив у Львові від 1874 р., викладаючи орнаментальний рисунок і моделювання в Політехнічній школі. Співпрацюючи з архітекторами, Л. Марконі вписував у новозбудовані споруди власні алегоричні композиції. Так, для фасаду головного корпусу Політехніки він виконав алегорії Будівництва, Інженерії та Механіки, а також скульптурні декорації сходової клітки та інших приміщень. Наприкінці 1870-х рр. Л. Марконі створив низку скульптурних робіт для Галицького сейму, а в 1880─1890-х рр. цілий ряд інших помітних праць: алегорії Електрики, Механіки, Інженерії, а також композицію з Меркурієм на фасаді Дирекції державних залізниць, персоніфікації чотирьох континентів ─ Європи, Азії, Африки, Америки та рельєф з образом св. Юрія на будинку готелю «Жорж» тощо. У 1892 р. скульптор переміг на конкурсі пам’ятника Олександрові Фредру, який був встановлений на Академічній площі (після Другої світової війни перевезений до Вроцлава).
Великий творчий доробок залишив інший, суто львівський скульптор Юліан Марковський, один зі спадкоємців роду славетних Шимзерів. Фахову освіту митець отримав у приватній школі П. Філіппі, а вже потім заклав свій власний різьбярсько-каменярський заклад на вулиці Пекарській. Ю. Марковський працював у жанрах меморіальної, монументальної та архітектурної скульптури. Він був автором надмогильного пам’ятника Северинові Гощинському на Личаківському цвинтарі, пам’ятника Янові Кілінському у Стрийському парку, разом з Тадеєм Барончем працював при встановленні пам’ятника Янові III Собеському на вул. Карла-Людвіґа тощо.
У широкому діапазоні жанрів станкової, монументальної скульптури і медальєрства працював Станіслав Роман Левандовський. Він створив ряд алегоричних композицій, велике число портретів відомих постатей історії, науки і культури (Г. Сенкевича, Ф. Земялковського, В. Соловйова та багатьох інших), збірних образів («Сербка», «Чорногорка», «Дервіш», «Саломея», «Марокканка»), пам’ятники А. Міцкевичу (м. Жешів), Ф. Шопену (Душники в Сілезії), меморіальну пластику для саркофагів у католицьких храмах Львова, Варшави та пам’ятників на Личаківському кладовищі, скульптурні групи і фризи для архітектурних споруд. Свої праці виконував у різних матеріалах: гіпсі, мармурі, камені, бронзі, майоліці, теракоті. В образно-формальній мові митець тяжів до академічного реалізму з елементами символізму та модернізму.
З нової генерації скульпторів, що формувалася в мистецькому середовищі Львова, вирізнявся українець Григорій Кузневич. Його інтерес до скульптури проявився ще в роки навчання у місцевій народній школі, під враженням від народної різьби у камені. Першим його творчі здібності зауважив професор Політехнічної школи Ю. Захаревич, порекомендувавши обдарованого юнака для спеціалізованого мистецького вишколу. До скульптурної практики Г. Кузневича залучив Ю. Марковський, з яким було виконано алегоричні композиції для Галицької ощадної каси, Палацу мистецтв, а також пам’ятник Я. Кілінському у Стрийському парку. Уже самостійно Г. Кузневич був автором медальйона для надгробка С. Олесницької на кладовищі у Стрию (1903), пам’ятників С. Щепановському (1903) та Б. Ґловацькому (1906) у Львові, фігур апостолів Петра і Павла на порталі церкви у Сокалі (1900-і рр.), численних надгробків.
Наприкінці XIX ст. велике значення в інтелектуальному та мистецькому житті Галичини відігравала преса. Постійне вдосконалення способів друку ─ від літографування до типографіки ─ сприяло жанровому урізноманітненню видань. Значною популярністю користувались сатирично-гумористичні журнали, яких у самому Львові було доволі багато. З деякими з них ─ «Страхопуд» (виходив з 1863 р.), «Кропило» (виходив у короткому часі в 1864 р.), «Зеркало» (виходив з 1882 р.), «Нове зеркало» (з 1883 р.), «Liberum Veto» (1904─1905) співпрацювали відомі художники.
Для зламу ХІХ ─ ХХ ст. характерне співіснування консервативних і новаційних мистецьких тенденцій. Якщо перші з них були свого роду конгломератом різних «неактуальних» стилів недавнього минулого (класицизму, академізму, романтизму, історизму, реалізму), то нові ідеї виростали з синтетичної природи мистецтва та архітектури в умовах динамічного індустріального розвитку в європейському контексті. Якийсь час зіставлення «старого» й «нового» супроводжувалось думками про кризу мистецтва. З часом явища раннього модернізму маніфестувалися в більш конструктивних формах, суголосних літературно-філософським течіям символізму, неоромантизму, неостилевості. Естетико-філософське підґрунтя мистецтва Львова цього періоду завдячує, частково, Кракову та «Молодій Польщі» ─ літературному об’єднанню польських символістів, і «Молодій Музі» ─ аналогічній групі українських літературних модерністів, а практичне (пластичні концепції) ─ Віденській архітектурній школі та Віденським художнім майстерням. У Львові та в усій Галичині це склало базу такого історико-мистецького явища як сецесія.
Сенс львівської сецесії в образотворчому мистецтві полягає в органічному злитті різних творчих галузей з архітектурою як базовою складовою комплексу великого художньо-естетичного синтезу. Цю ідею (переплетення орнаментальних мотивів, композиційних прийомів, фольклорних сюжетів, тем і образів) закладали у свої творіння знані архітектори Юліан та Альфред Захаревичі, Владислав Садловський, Роман Фелінський, Іван Левинський та інші. Засноване професором Політехніки І. Левинським архітектурне бюро стало самодостатньою творчою інституцією, що виробила нові стандарти у взаємодії між митцем, архітектором і підприємництвом. У структуру бюро ввійшла керамічна фабрика, що налагодила взаємини з художниками різних творчих профілів, які стали розробниками зразків для масового виробництва (з фабрикою співпрацювали скульптори Михайло Гаврилко, Станіслав Левандовський, Григорій Кузневич та інші). Художньо-естетична цілісність багатьох споруд визначалась суголосністю прикладення творчих спеціалізацій, таких як кругла і рельєфна пластика, декоративний метал, вітраж, декоративний розпис тощо. Для ідеї синтезу мистецтв та архітектури багато праць виконали Фелікс Міхал Виґживальський (поліхромні розписи), Мар’ян Ольшевський (проекти інтер’єрів, вітражі, завіса театру-вар’єте, комплексне оформлення аптеки М. Еттінґера), Зиґмунт Курчинський (скульптурно-декоративна оздоба) та інші.
У цій новій історико-культурній ситуації провадились пошуки нових форм інституалізації мистецтва. Для українців Галичини велику роль відіграло Товариство для розвою руської штуки, засноване 1898 р. з ініціативи Івана Труша, Василя Нагірного та інших. Того ж року у Львові відбулася Перша українська художня виставка. Товариство динамізувало мистецький процес у Галичині, зблизило його з тими ідеями, які нуртували в інших культурах Європи. Разом з тим художники цього кола (з-поміж них Юліан Панькевич, Теофіл Копистинський, Антін Пилиховський) мали змогу координувати роботу в галузі церковно-декораційної практики. На вищому організаційному щаблі 1904 р. у Львові було засноване Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, фундаторами якого виступили І. Труш, І. Франко, М. Грушевський та інші. Здобутками цього товариства стали заснування першого в Галичині українського мистецького журналу «Артистичний вісник», а також організація загальнонаціональної виставки, на якій поряд з галичанами виставлялись наддніпрянські українці.
У першому і на початку другого десятиліття XX ст. вперше виступають на мистецькій арені згодом видатні українські художники Олена Кульчицька, Михайло Бойчук та Олекса Новаківський. Кожен з них вніс свої оригінальні ідеї в руслі європейського модернізму. О. Кульчицька, зокрема, виставлялася на львівських виставках TPSP, солідаризуючись з естетикою віденського Сецесіону. Разом з тим вже на початках великого творчого шляху художниці помітне її намагання адаптувати універсальну природу модернізму на національній духовній та естетичній основі. М. Бойчук набув перші фахові навики від Ю. Панькевича, а згодом був підтриманий матеріально Науковим товариством ім. Т. Шевченка для подальших студій у європейських мистецьких центрах. Він поставив собі за мету реформувати галузь українського церковно-декораційного мистецтва, що потерпало від випадкових впливів, що йшли на шкоду традиції. О. Новаківський у ті роки лише розпочинав професійну творчу працю, вперше експонуючи власні роботи на львівських виставках. Отже, як бачимо, образотворче мистецтво Львова другої половини ХІХ ─ початку ХХ ст. розвивалось у європейському контексті й було представлене різними національними групами.
На основі дослідження Романа Яціва «Образотворче мистецтво» у Т. 2 тритомника «Історія Львова» (Історія Львова: у 3 т. Т 2: 1772─1918 рр. / Редколегія Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. ─ Львів: Центр Європи, 2007. ─ 559 с., іл.).