ХІХ ст. в історії української культури являє собою епоху абсолютно негомогенну, у якій співіснували або змінювали один одного явища, що уособлювали різні світоглядні ідеї та естетичні концепти. ХІХ ст. стало часом змін у всіх сферах мистецтва. Відтепер місто і ансамблева міська забудова стають одиницею виміру в розвитку архітектури. Громадська і житлова забудова перебирають на себе провідну роль від сакральної та палацово-резиденційної. Розширюється і наповнюється новими змістами жанрова структура живопису та скульптури. Формується загальний широкий контекст візуальної культури України, але водночас творяться своєрідні його локальні варіанти. ХІХ ст., отже, стало часом гострих змін, і відкрило нові горизонти розвитку української художньої культури. Передумови до цих явищ і процесів слід шукати в мистецтві першої половини ХІХ ст. В українському мистецтвознавстві ця тема глибоко і повно розкрита у дослідженні одного з найавторитетніших вчених, блискучого знавця історії мистецтва, академіка Володимира Овсійчука. У наступному матеріалі наводимо важливі тези з його книги «Класицизм і романтизм в українському мистецтві», які допоможуть зрозуміти, якими ідеями наснажена українська художня культура ХІХ ст.

Мистецька культура України у ХІХ ст. перебувала під відчутним впливом романтизму, напрям, який став значно більше, ніж стилем, чи течією в мистецтві. Романтизм являв собою синкретичний за своєю суттю культурно-світоглядний феномен, що поєднав широке коло ідей, концепцій, образів. Романтизм на початку ХІХ ст. співіснує з класицизмом, хоча за духом суперечить йому строгому, системному і врівноваженому. Після так званого «четвертого класицизму» романтизм в образотворчому мистецтві, передусім малярстві, займає чільне місце. Романтизм поєднує в собі інтерес до сучасного реального життя і до ідеалізованого образу минулого водночас. Романтизм, набуваючи все більшої ваги в українському художньому житті, демонструє щораз відчутніші відмінності, які віддаляють його від класицизму. відмінності Романтизм стає антиподом класицизму. Вони протилежні за художніми скеруваннями й естетичними ідеалами, однак, не заперечуючи один одного, поруч вони чіткіше відтінюють природу кожного та власні художні вартості. Проте ніколи між ними грань не була абсолютною, хоча б тому, що романтизм з’являється завдяки попередникові.

«Романтизм, як і класицизм, явище історичне і закономірне. Виконуючи свою художню місію, він, однак, не зачепив усіх явищ художньої культури, насамперед не визначився в архітектурі, хоча проявився в багатьох ділянках художньої діяльності, науки, літе¬ратури, музики, театру, таким чином охоплюючи майже усе духовне життя. Саме в цих ділянках визріли нові процеси, що панували в художньому мисленні. Мистецтво взагалі в цей час відігравало одну з провідних ролей. Однак, у багатьох країнах мистецтво визна-чалось по-різному, тобто домінував окремий жанр або кілька мистецьких явищ. Нагадаємо, що в романтичному періоді малярства Англії перевагу здобув краєвид, відбиваючи пейзажний стиль англійських парків та вільнолюбні настрої Байрона; у малярстві Франції — історичний жанр та драматургія; Німеччини — філософія та музика, в малярстві — фольклорні сюжети і краєвид; Росії — портрет і поезія. Можна сказати, що романтизм, за своєю суттю поліморфний та різноманітний, множинний, міг з’явитися в будь-якій формі, продиктованій історичними умовами і станом культури, в багатьох країнах. І всюди він не повторюється, хоча дотримується притаманного собі характеру. Все ж потрібно підкреслити, що активніший розвиток романтизму відбувся в країнах з розвинутим капіталізмом, в яких переміг буржуазний лад. У країнах із затри¬маними феодальними пережитками механізм розвитку наче був загальмований, однак він мусів бути, бо урухомлювався загальноєвропейським процесом поширення прогресивних ідей»

[Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с. — С. ].

Романтизм проявився в українській культурі в яскравій формі. До певної міри вплив на нього чинила російська тогочасна культура, однак світоглядні, естетичні платформи їх різнилися, особливо зважаючи на активізацію національних рухів та утвердження власної історико-культурної ідентичності. В українському романтизмі переважала поезія, а згодом образотворче мистецтво, що справді відповідало природі романтичного світогляду, орієнтованого на художній образ, естетику власне образності. Але поетизм ввійшов в основу романтичного художнього світогляду, став головною його іманентною ознакою. Зокрема поетичною атмосферою оповиті романтичні пейзажі Василя Штернберга, портрети Тараса Шевченка української інтелектуальної та творчої еліти також належать до романтичної живописної традиції.

Для романтизму загалом, і для українського романтизму зокрема властиве захоплення історією, ідеалізація, романтизація минулого. Особливо близьким для українських романтиків виявився образ козаччини і Запорізької Cічі, що уособлював ідею українського лицарства. Водночас минуле для романтиків не було відірване від теперішнього, на історичні образи накладались сучасні політичні ідеї, які на той час активно вирували в українському суспільстві. Насправді вони навіть тісно поєднувалися з тогочасними вимогами соціальних змін — знищення кріпацтва, за вільний розвиток людини. Події спершу Французької революції, а згодом європейської Весни народів призвели до різкої зміни ціннісних і світоглядних орієнтирів. Соціальні вибухи, повстання, формування потужних національно-визвольних рухів — все це стало основою і водночас інструментом у формуванні романтичної особистості, яка потребувала нових соціальних, культурних і мистецьких обставин. В Україні будь-яка свідома, новаторська політична, культурна та й, врешті-решт, мистецька діяльність зустрічала опір, переважно з боку Російської імперії. Безслідно не минули ні Коліївщина, ні Південне Товариство, ні Товариство Об’єднаних слов’ян, а кульмінацією стала в Галичині революція 1848 року та в Києві, тяжким ударом була ліквідація Кирило-Мефодіївського братства і арешт усіх учасників. Величезною втратою стало засудження Тараса Шевченка без права малювати і писати.

На становлення і розвиток концепції українського романтизм величезний вплив справили етнографічні дослідження, справжній науковий ренесанс у вивченні українського фольклору, народної поезії, міфології, видання історичних матеріалів, зокрема «Запорожской Старины» І. Срезневського, текстів 0. Бодянського та інших учених етнографів та фольклористів, а також і насамперед «Кобзаря» Т. Шевченка. Своєрідного забарвлення йому надавали на¬ціональні естетичні ідеали, культурні традиції і конкретні історичні умови, адже романтизм у своїх новаторських тенденціях не порвав з традиціями. Художники-романтики часто звертались до барокового мистецтва, бо в емоційному малярстві цих двох періодів багато було спільного, що черпалось з єдиного джерела — національної особливості культури та менталітету народного характеру. І, як відомо, кожна національна школа дала свій варіант романтизму. Не стала винятком і Україна. Незважаючи на непросту історико-політичну ситуацію, перші прояви романтичного світогляду в культурі тут з’являються майже синхронно з країнами-сусідами. Також слід враховувати той факт, що Україна на той час була розділена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, впливи і особливості романтичного мистецтва котрих також позначились в українському його варіанті.

«У цей період творча особистість здобула велику свободу для індивідуального художнього розвитку. Художня мова суттєво видозмінювалася, хоча до певної міри ще зберігала попередні стильові основи. Міра відступлення від класицистичних стильових засад диктувалася переконанням художника, його принциповим поглядом на новаторство, а з іншого боку могла залишитись у старих межах, бо ж в архітектурі продовжувались норми класицизму»

[Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с. — С.].

Попри те, що романтизм як світоглядний і культурний феномен набув справді значної ваги в європейському контексті, митці-романтики входили у доволі вузьке творче коло. Небагато їх було і в Україні. Але разом з тим вони виробили репрезентативну малярську манеру, основними рисами котрої стали живописність, вільна манера виконання, ефекти світла і тіні, вальорно збагачений колір, відсутність сухості. У класицизмі натомість домінує прагнення до раціонального осмислення форми, ясності, простоти. А опертя на естетичні ідеали античності виробило цілісну систему пластичних засобів, які відзначалися високою професійною відточеністю. У малярстві зображення відтворювалося за принципом рельєфу, бо у цьому способі схоплення об’єму перевага надавалась скульптурному методу, з чітким контуром, модельованим світлотінню, де тінь, однак, не порушує ясності. Головна засада — відсутність тіньових контрастів. За допомогою паралельних планів досягається враження просторової глибини. З класицистичною естетикою нерозривно пов’язане стилістично нейтральне, але консервативне, застигле академічне мистецтво.

Романтизм, будучи до певної міри антагоністом класицизму, заперечує власне академізм з його застиглою консервативністю, сухою офіціозністю, обмеженнями творчих поривів. Позбавлена живої енергії манера подачі, відірвані від сучасності образи та їх схоластична інтерпретація наче штучно боролися з сучасністю.

«Академізм, оберігаючи чистоту форм, взорованих на античності, виступав проти вульгарності живої натури, за її ідеалізацію, отже уніфікацію. По суті, ця ідеалізація присутня в картині К. Брюллова „Останній день Помпеї“, у творі, що відкрив новий період у розвитку історичної картини епохи романтизму». Ця обставина є однією з причин двоїстого ставлення до цієї картини як до твору новаторського в цілому, проте з дотриманням принципових доктрин академізму».

[Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с. — С. ].

Схожа концепція прочитується і в «Катерині» Т. Шевченка, що неодноразово надмірно абсолютизується. Одначе в той час було неможливо уста¬новити основні стилістичні риси мистецтва, бо кожний з них міг перевагу надати малюнкові або вільній живописній манері, підкреслювати якісь одні особливості чи замовчувати інші. Це свідчить про те, що грань між класицизмом і романтизмом доволі тонка і попри відчутні відмінності між ними, все-таки можна говорити і про взаємопроникнення ідей.

«Для романтика творчим імпульсом служило розширення погляду на світ, і Шевченкові доля й недоля в цьому сприяли, що він наскільки міг використав та відтінив свою гуманну місію від імперської колоніально-загарбницької політики підкорення і панування. Шевченкове мистецтво Схід запліднив не екзотикою, як арабська та іудейська культура французьких романтиків (Делакруа, Шассеріо, Енгр), а долею й духовною спорідненістю з українським народом. По суті Шевченко своєю творчістю, насамперед поезією, запрограмував український романтизм, — цього ніхто з тогочасних і пізніших художників не уникнув. Тут спрацьовувала історична тема, та ще повніше зачіпалось сучасне життя, сповнене трагедії й високої поетичності. Соціальні потрясіння часу розкривались з такою безборонною щиросердечністю, що за ними відступали класичні й релігійні сцени з незмінним іконографічним арсеналом рішень, атрибутів, образів, не спонукуючих до створення вільного малярського стилю»

[Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с. — С. ].

У добу романтизму українське малярство змогло врешті випробувати творчий розмах, розширити жанрове і тематичне різноманіття. Хоча виразно окреслились два напрями сюжетного пошуку у малярстві — історичний та літературний. Однак, в українському малярстві історична тематика роз-горнеться трохи пізніше, джерела ж її будуть занурені в ро¬мантиці, коли особливе місце займе народна картина з героїко-поетичним трактуванням історичних постатей поряд з типовим архетипним «Козаком Мамаєм». Народна барокова картина з її козацькими образами, які в романтичному часі набули образно-композиційного переосмислення, за яким криється і ностальгія за втраченою вольницею, і незгасла надія на здійснення світової волі.

Глибоко відрефлексована, хоч утопічна, політична і національна програма постає у творах Миколи Костомарова, якого можна вважати одним з основних представників ідеї українського романтизму. У його «Книгах битія українського народу», де минуле і накреслений образ майбутнього «відродження» України в лоні всеслов’янської федерації здійснювалися б на основі «свободи і братерства». Однак сумнівно, щоб у тих історичних умовах, а навіть згодом достатньо змінених, ця високоромантична утопія могла здійснитись. Майже всі слов’янські народи, крім Росії, яка сама виступала в ролі агресора і душителя, перебували в стані політичної та всілякої іншої залежності, підкоряючись примхам імперської політики. Україна, будучи під владою двох імперій, зазнала утисків двох політичних систем, які вимагали лише беззастережної й безсловесної покори. Романтизм виступав із запереченням існуючого порядку. Між поняттями романтизм і патріотизм стає знак тотожності. Основне питання часу — боротьба проти кріпацтва та вимога більшої політичної свободи з вирішенням культурно-освітніх потреб. Усе це творило власну атмосферу, яка зафарбовувала національний романтизм у різних частинах України, навіть на Правобережжі і Слобожанщині, які, перемагаючи минулу відсталість, почали активно пробуджуватися до творчого життя і в чому визначну роль відіграв університет у Харкові (1805). Все ж доля романтизму в різних частинах України, зокрема в Галичині і на сході України, була різною, виразно відбиваючись у художніх творах. В цілому ця доля була мало сприятливою і її можна пояснити ворожістю дійсності до романтизму, що й особливо показово відбилось на жанровому розподілі. Проте і в цьому була своя привабливість — тут визначився культурний рівень суспільства, його духовні та художні запити. І це не єдиний вимір, бо романтизм не панував всевладно, знаходячись серед інших художніх течій — серед, як вже зазначалось, пізнього класицизму, сентименталізму та реалізму, що поступово заявляв про себе. Все разом свідчило про багатство художнього життя. У романтизмі була своя яскрава ознака — національне забарвлення, що визначалось історичними та культурними традиціями, життям самої країни, «духом народу». У романтизмі високу оцінку здобувають народні традиції, бо такі високі сфери, як народ, нація, набули в той час особливої ваги й значення, що й обумовило те забарвлення, характер жанрів, навіть портрета. В цьому проявлялась особливість українського романтизму, відчутно відмінного від романтизму будь-якої іншої країни, що й обумовлювалося мистецтвом нового часу і в чому була його унікальна привабливість взагалі. Бо ж справді, романтизм розкривався своїми двома неповторними ракурсами: тематичним і стиліс-тичним різноманіттям та індивідуальною майстерністю. У цьому перевага й оригінальність національного варіанту романтизму кожної з країн. Виплекані в мистецтві цього часу романтичні образи та ідеали стають постійними, незмінно повторюючись насамперед у народній світського змісту картині ось вже впродовж двохсот літ. Популярність їх забезпечує барвиста пісенна піднесеність та національна ментальність.

Усвідомлюючи важливість цього явища, можна прийти до вис¬новку, що лише в романтичному періоді розкрилась без обмежень у малярстві народна «душа». На цьому варіанті український романтизм не вичерпувався.

У цілому доля романтизму була долею творців. Вони не зраджували своїм ідеалам. Так виглядає, що епоха завершувалась з їх смертю, бо романтизм не переростав у реалізм, але міг існувати поряд з реалізмом тривалий час, поки жив його представник (П. Куліш). Зміна оточення, мистецьких скерувань впливала на долю романтизму, — він згасав, бо для його розвитку не було вже відповідної підтримки ні в змінених соціально-економічних структурах, ні в людській свідомості, ні в народженій системі нових суспільних зв’язків. Однак, романтична епоха в українському мистецтві, завдяки грандіозній постаті Тараса Шевченка, виділяється в XIX столітті масштабністю проблем та цілісністю людського образу.

Джерело: Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с.