Стиль класицизм в українському живописі

Живопис зламу ХVIII — XIX ст. демонструє формування нового візуального дискурсу, який постає на засадах просвітницьких ідей. Разом з тим на українському ґрунті доволі відчутною залишається традиція барокового малярства — релігійного і світського — ікони, козацько-старшинського портрету, гравюри. Зокрема цей зв’язок виявився у любові до портретного жанру, який у той час завдяки Дмитру Левицькому і Володимиру Боровиковському набуває нової якості. Обидва художники народжені і виховані на традиціях української, козацької образності, глибоко відрефлексували європейський сучасний досвід і зуміли виробити нову парадигму портретного жанру, що відповідала вимогам і духу часу. Стилістично їхні роботи співвідносяться з класицистичними, у деякій мірі сентименталістськими, мистецькими пошуками, а техніка і манера письма демонструють надзвичайно високий рівень власне професійної художньої майстерності. Творчість українських художників-класицистів досліджує зокрема у своїй ґрунтовній праці академік Володимир Овсійчук, дослідник, чиї тексти вже належать до класики сучасного українського мистецтвознавства. Далі публікуємо матеріал, який спирається на його монографію «Класицизм і романтизм в українському мистецтві», де важливе місце відведено аналізу мистецтва художників українців Антона Лосенка, Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, котрі відкрили нову добу в живописі тогочасної Російської імперії, водночас зберігаючи риси української культурно-ментальної ідентичності.

Образотворче мистецтво України у контексті класицистичного стилю у вершинних своїх проявах було апропрійоване російською культурою. На той час поширеною була практика відтягувати всі таланти до столиці Російської імперії — Санкт-Петербурга. Така доля спіткала багатьох талановитих українських художників. Якщо говорити про першу половину ХІХ ст., то ідеться насамперед про Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, митців, котрі змінили жанр портрету, надавши йому нової семантичної та технічно-стилістичної якості.

Лосенко був також обдарованим портретистом, хоча портретів намалював значно менше, ніж історичних та міфологічних робіт. Портрети Лосенка зорієнтовані на відображення духовного світу моделі. Антон Лосенко помер у молодому віці і, на превеликий жаль, не встиг вповні проявити всю глибину свого мистецького обдарування.

Дмитро Левицький став одним з найуспішніших художників свого часу, а його майстерність постійно зростала, вдоско¬налюючись протягом усього творчого життя. Першу мистецьку освіту Левицький здобува, навчаючись від свого батька — знаного київського гравера. Відомо також, що разом з батьком він допомагав А. Антропову в його праці над іконостасом Андріївської церкви у Києві. В основу майбутніх досягнень Дмитра Левицького у жанрі портрету лягла традиція, сформована на ґрунті українського портретного малярства барокової доби. Їм властива героїзація й історична масштабність у зображенні як самої постаті портретованого, так і в антуражі, водночас відсутня штучна бутафорність і декоративний надмір.

«У таких портретах увага зосереджувалась на неперевершеному індивідуальними рисами обличчі й на живописно-декоративному звучанні постаті. Насамперед український портрет навчав мислити масштабно й історично, бо ж час активно вторгався у портретний образ, який таким чином ставав виразом епохи, якщо не її ідеалом. І якщо повставала козацька епоха, зовнішній вираз видимо розкривався у портреті, монументальному і репрезентативному, в якому портретована особа несе велике навантаження. А концепція особистості в такому портреті вбирає в себе світогляд суспільства, естетичні й соціальні ідеали, вона є знаком епохи і суспільства. Художник, портретуючи свого сучасника, залежний від цього знаку, від виробленої норми і зразка»

[Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с.].

Отже, барокова традиція стала дуже важливою складовою мистецтва Дмитра Левицького, а портрет він трактував як образ епохи. У козацькому портреті ключову роль відіграє ідея героїзації, але без ідеалізації образу, у якому головним є зображення людини, сповненої вітальної енергії та внутрішньої сили. У Петербурзі Левицький знайомиться є творами європейського мистецтва, пізнає нові пластичні засоби, вивчаючи прийоми зображення повітряного і предметного середовища.

Для мистецтва Левицького дуже важливим є колір. Він володіє ним з великою майстерністю, використовуючи як інструмент для виявлення матеріальної конкретності та емоційної виразності. Дмитро Левицький вміє створити дуже врівноважену гармонійну атмосферу, у яку органічно вписується постать портретованого.

Ранні роботи Дмитра Левицького позначені рококовою стилістикою (виявлена в портретах О. Кокорінова, П. Демидова, серії вихованок Смольного інституту). Але Левицькому вдається уникнути декоративної манірності, солодкавої сентиментальності, часто властивій рококовим картинам. Його роботи сповнені сильної динаміки, енергії образів, а загальна атмосфера — винятково життєствердна.

«Такого гімну життю трудно знайти не тільки у безпосередньому оточенні художника, а й навіть у мистецтві Європи. Свідченням є висока оцінка Левицького великим французьким просвітителем Дені Дідро — натхненний портрет останнього немовби відкриває дорогу новим творчим пошукам художника» [Цит. за Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с.].

У роботах Левицького відчувається щире захоплення людиною. Можливо, у пізні роки палітра його холодніє, манера пригладжується, проте художник не дійшов у стилістиці своїх портретів до пуританської чистоти і класичної простоти. Він залишився виразником свого часу.

Мистецтво Володимира Боровиковського стало яскравим віддзеркаленням культурних процесів кінця XVIII — поч. ХІХ ст. Він народився в Миргороді, в родині полкової старшини. Відомо, що батько Володимира, Лука Боровик, також був іконописцем. В юності Володимир переймав майстерність іконопису від свого батька. Так, ікони у збірці Київсь-кого Національного музею та відомий портрет полтав¬ського бургомістра Павла Руденка (Дніпропетровська картинна галерея) зв’язують Боровиковського з тра¬диціями українською мистецтва. Очевидно, в портреті П. Руденка відсутній сентиментально-поетичний настрій, що вже вирізнявся в ранніх іконах, однак у ньому дотримано традиційних засобів портретування. Але в даному випадку така прив’язка до старовини, без сумніву, надходила від замовника, як і зображення монумента на тлі на честь визволення рідного брата Руденка зі шведського полону.

У Петербург Боровиковський приїхав вже сформованим художником. Але тут він продовжує навчання, на нього справили вплив мистецтво Левицького та студії в майстерні австрійського художника Й.-Б. Лампі.

Різка зміна стильового визначення, що відбувалась наприкінці XVIII ст. у мистецтві, якнайкраще відповідала професійним особливостям художника, його поетичному сприйманню внутрішнього світу людини. Але традиція українського малярства, засвоєна в Україні, залишалась дуже важливою складовою його творчого досвіду. Ранні іконописні студії батька Боровиковського відчутно вплинули на його почерк, у якому відчувається залежність від гравюри Лицевих біблій. Впродовж всього життя Володимир Боровиковський виявляв глибокий інтерес до європейських естампів. Разом з тим ранні роботи Боровиковського демонструють впливи світського мистецтва, використання ще нетрадиційних на той час технічних і стилістичних прийомів (олійна техніка, зеленуваті тіні, прозорість тону). Вже ранні роботи демонструють ті риси, які стануть виразниками його творчої манери у зрілому періоді — живописно-колористичний підхід до моделювання об’ємно виразних облич, вміння зобразити сумовитий, а іноді і скорботний вираз, вловити меланхолійно-поетичні настрої.

Стосовно портрета П. Я. Руденка варто було б наголосити, що твір повністю відповідає характеру традиційного українського портрета і доповнює ряд портретів того часу, як ктиторів-братів Якова й Івана Шиянів (1784), Опанаса Ковпака (кін. XVIII ст.).

Постать полковника Руденка позбавлена штивності. Близьким до цього портрету виявився також портрет Дмитра Долгорукого (1769). Попри дотримання ряду традиційних форм зображення, ці роботи демонструють визрівання нової манери та стильових змін від класицизму до передромантизму. Боровиковський ішов назустріч розвиткові «природного» портрета на тлі краєвиду, однак риси парадного портрета, приправлені специфікою національної оцінки, що так яскраво виражені в портреті П. Я. Руденка, присутні в такого типу зображеннях у подальшій творчості художника: в портретах Муртази-Кулі-Хана (1796), Павла І (1800), навіть О. Б. Куракіна (1801-1802).

Боровиковський здобув репутацію талановитого портретиста і швидко ввійшов в середовище заможних людей, зокрема Чернігова і Глухова, які замовляли його роботи. Ці зв’язки відіграли важливу роль в майбутній кар’єрі Володимира Боровиковського. Особливе значення мала дружба і співпраця з поетом В. Капністом і його родиною, предводителями миргородського дворянства. У будинку Капністів зберігалось кілька портретів роботи Боровиковського, намальованих в Україні, зокрема дружини Олександри Капніст.

Особистісне становлення Володимира Боровиковського проходило в атмосфері загострення політич¬них та соціальних питань. Боровиковському близька філософська думка Г. Сковороди, творчість якого була дуже популярною в Україні. Боровиковський намалював портрет митрополита, під час перебування в Петербурзі. Очевидно, портрет уявний (митрополит помер 1709 р.).

Існує версія, що приводом до переїзду до Петербургу став приїзд Катерини ІІ в Київську губернію, яка побачила і високо оцінила розписи авторства Боровиковського в кременчуцькому будинку, де зупинялась. Дізнавшись ім’я художника, вона розпорядилась відправити його до столиці. Але Боровиковський перебрався до Петербурга тільки за півтора роки після цього — восени 1788.

У Петербурзі Боровиковський потрапив в коло освічених талановитих людей, куди його ввів давній покровитель Василь Капніст. Львов, Державін, композитор Є. Фомін, Левицький, А. Єгоров та інші художники, а також чимало друзів Львова відкрили перед ним світ нових духовних вар¬тостей, незвідані раніше складні ідейні пошуки часу і, нарешті, що особливо цікавило Боровиковського, — збагачення професійними знаннями. Наступне десятиліття виявилось надзвичайно продуктивним в творчості Володимира Боровиковського, утвердивши принципи малярства сентименталізму в російському тогочасному мистецтві. В цей час остаточно виробились творчі пріоритети Володимира Боровиковського. Від релігійної тематики він переходить до світської, головним чином, до жанру портрету.

Володимир Боровиковськи шукає в образі людини красу, тепло, щирі почуття. Поступово, опановуючи майстерністю під керівництвом Д. Левицького, він виражав високі духовні цінності й художні завдання на рівні свого часу. Останнім чимало Боровиковський завдячував Й.-Б. Лампі, італо-австрійському художникові, що коротко працював у Петербурзі і в якого він навчався. Лампі високо цінив виняткове обдарування Боровиковського і згодом був ініціатором прису¬дження художникові звання академіка.

Нове ставлення, пробуджене в російському суспільстві до людини і до мистецтва, втілив найповніше лише Боровиковський, підготовлений усім своїм життям, демократичним вихованням і атмосферою моральних відносин на Україні. Він глибоко перейнявся ідеями суспільної рівності і справедливості, які виникають у загальноєвропейському філософсько-політичному дискурсі. В Петербурзі з особливою гостротою художник відчуватиме контраст середовища, важке становище простого народу і свою невгамовну ностальгію за Україною. Ці настрої відображені в його малярських творах.

Початок ХІХ ст. знаменує новий етап в розвитку мистецької культури, що відобразилось і у творчості Володимира Боровиковського. Нові соціальні і політичні реалії не сприяють продовженню сентименталістських тенденцій, натомість з’являється потреба в строгих героїзованих, часто навіть пафосних, образах, що співвідноситься з художньою концепцією класицизму. Декларативні заклики до патріотизму і героїзму таки невдовзі зіткнулися з реальністю — війною 1812 р. У цій атмосфері, наповненій апеляціями до героїв Стародавнього Риму та минувшини Росії, з’явились нові стимули для відродження і зміцнення класицизму. Але у нових умовах цей стиль не мав цільності, хіба що в архітектурі. Боровиковський, що почав із заперечення класицистичних принципів, тепер їх не тільки прийняв, а й став їх провідним виразником. У його образах з’являється суворість, статечність і героїчність, в рішенні — монументальність, у виконанні — лінійна сухуватість. Художні особливості портретів і релігійних сцен Боровиковського цього періоду повністю відповідають системі класицизму своїм дещо піднесеним стилем, водночас урочистим і стриманим. Колір, що втратив попередню витонченість і сентиментальну неокресленість, тепер локальними плямами відповідав великим об’ємним формам. Однак подекуди в портретах, намальованих мовою класицизму, навіть несміливо проявлявся новий дух романтизму. Проте досвід портретного малярства в дусі сентименталізму не був цілковито забутим, Боровиковський зрідка створював портрети, що відзначалися невимушеною компо¬зиційною побудовою, багатством виразних аксесуарів, конкретністю і впевненою манерою виконання. Таким постає Д. П. Трощинський (1819). Близькі до цього портрета за композиційним ладом, з простим і відкритим поглядом на людину переважно поясні зображення, яких чимало намалював Боровиковський — А. Ю.-Ж. де Сталь (1812), Е. В. Родзинко (1821), П. Т. Борщевський (1816), що мали вплив на портрет класицизму не лише в Росії, а також в Україні. Яскравим підтвердженням цієї думки є портрет Івана Котляревського, намальований у 1818 р. на замовлення полтавського колекціонера Г. Милорадовича Боровиковським Іваном Івановичем, небожем Володимира Боровиковського.

Творчість Володимира Боровиковського об’єднує сентименталізм і класицизм, між якими, крім стильових відмінностей, в образі людини не засвідчувалося суперечливих розбіжностей. Навпаки, їх пронизує культ почуття, глибоке занурення в емоційну сферу життя людини з її вірою в розумні засади життя, а також ідеї обов’язку й громадянської самовідданості та героїзму. Боровиковський вніс у мистецтво образ людини духовно розкріпаченої, що прагне до гармонійно-природного існування. Левицький і Боровиковський не поривали зв’язків з Україною. Цікаво відзначити їх неодноразову апеляцію до рідної землі хоча б в сигнатурах на картинах, на яких вони бувало підписувалися «вольний малоросіянин». При першій-ліпшій нагоді нагадували про себе, або ж українці, приїжджаючи до Петербурга, нагадували про Україну. Є відомість, що Левицький між 1788 і 1794 роками, коли він залишив викладання в Академії мистецтв, жив у бать-ківському будинку в Полтавському повіті. Як у ці кілька років, так і пізніше на замовлення він намалював низку портретів, що залишились яскравими зразками для наслідування. Боровиковсь¬кий навіть видавався доступнішим за розумінням «природності» людського зображення і за професіоналізмом виконання від Левицького, якого унікальне багатство фактури і передачі різноманіття матеріальності здавалось немислиме не тільки в російському ма-лярстві, а навіть у французькому, чи, за рідкісними випадками, у будь-яких інших європейських майстрів, утримуючись на певній недоступній відстані. Боровиковський не відвідав Україну за ті понад тридцять років, прожитих у Петербурзі, але нічого не забув і не змінився, зали¬шаючись зі своїм характером, смаками, звичками, способом мис¬лення й оцінкою людини, вихованими ще в родині, у рідному Миргороді. До нього приїжджав брат, у нього жили п’ять його учнів, серед них Іван Бугаєвський-Благодарний, Федір Яненко, Олексій Венеціанов. Тому не без впливу Боровиковського, який діяльно підтримував земляцькі зв’язки, цю українську лінію про¬довжував Венеціанов, а можливо, ще й тому, що його батько походив з Ніжина.

Українське дворянство досить активно сприймало революційні настрої, особливо поширені після походів 1813-1815 років, скеровані проти режиму, або ж поринало в нелегальні масонські ложі, що існували в Києві, Полтаві та в інших містах. Такі процеси підсилювали інтерес до історії, до постатей видатних діячів минулого. Як наслідок, на початку ХІХ ст. з новою силою відроджується популярна козацька тематика, з’являється багато копій з давніх портретів Богдана Хмельницького, Юрія Хмельниць¬кого, Івана Скоропадського, Данила Апостола, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Мазепи та інших. Отже, є підстави говорити про період співіснування двох напрямків: класицизму і романтизму. З одного боку — звернення до героїчних постатей мину¬лого, з іншого — вимога розуму, вимога стильового вираження епохи, немовби за заповітами Боровиковського, хоча і в цій течії, таки з подачі того ж Боровиковського, все настирливіше пробивається потреба в портреті душевного стану, глибоких людських почуттів.

Героїзована тематика продовжилась у шерензі парадних портретів військових, учасників Вітчизняної війни 1812 р. та виступу декабристів. Все ж індивідуальна характеристика підкорялась виразу соціального ідеалу, що тоді було загальноприйнятим правилом, насамперед у парадних портретах, в яких підкреслювалося позою, жестом, атрибутами, суцільним виглядом представництво певного соціального прошарку (портрети О. Єрмолова, П. Хлопова, Історичний музей, Київ), О. Данилевського, П. Драгоманова (художник П. Свинцов), М. Ламздорфа (Полтавський художній музей). У цих портретах важко дошукуватися «природ¬ної людини», найвиразніше тут людина несе відбиток свого становища, з демонстрацією заслуг, орденів, заради чого здебільшого й малювався портрет художниками, найчастіше анонімними, різного рівня майстерності, навіть примітизовано-парсунного (портрети В. В. Савицького, М. М. Пташевського — Національний музей, Київ). Об’єктивних, у стилі часу, з підкресленням найменших оздоб, мережив очіпків, орнаментованих шалей, прикрас з дрібничковою прискіпливістю, що супроводжувало таку ж манеру у відображенні облич, портретів намальовано дуже багато, переважно поясного формату, проте лінійна сухість ілюстративного ма¬люнка не захоплює, бо ж у тих відображеннях відсутня хвилююча чуттєвість чи незрівнянна нота психологізму.

Стильову чистоту та емоційну зворушливість демонструють портрети, створені іноземними художниками, які виконували замовлення або ж працювали в Києві та в магнатських садибах. З родиною Воронцових був зв’язаний французький художник Жан-Лоран Моньє, який приїхав до Росії під час Великої французької революції і тут осів. Він був відзначений Академією художеств званнями академіка і професора портретного малярства, з 1807 р. завідував портретним класом Академії (в наступному році помер). Можливо, короткий час він провів в Одесі, де залишив стильний портрет невідомої з роду Воронцових (Одеський художній музей).

Ближчими були до України польські художники. Зразковою формою й витонченістю малюнка, сповнених поетичною настроєвістю, захоплюють портрети, створені Юзефом Олешкевичем («Портрет невідомої з медальйоном в руці» — Національний музей, Київ; «Чоловічий портрет», Дніпропетровський художній музей). На ньому позначилась школа Жака Луї Давіда, в якого деякий час Олешкевич вчився, що й відбилось на стильовій чистоті виконання, однак його академічна манера сповнена суттєвого пом’якшення, а образи — меланхолії, що дозволяє такі психологічні портрети віднести уже до романтичних творів. Другим був Олександр Кокуляр, учень Віденської академії та Дж. Б. Лампі. Просякнутий класицизмом, він малював античні сюжети і портрети. Запізнілим відгомоном класицизму віє від парадного зображення дружини київського мецената Ідзковської (1839, Національний музей, Київ), перевантаженого атрибутикою та декоративними доповненнями: оксамитною завісою, балюстрадою, краєвидом. Для цього часу така концепція портрета з його поверховою елегантністю, незважаючи на старанність виконання, рке сприймалась анахронізмом. Можливо, органічніше сприйма¬лись портрети, намальовані Олешкевичем, через їх внутрішній опоетизований стан, близький настроям часу. Цю лінію проводили учні й послідовники Кокуляра, Пічманна, що творили численні портрети на Волині, в Києві і Харкові. Але ця лінія вже наповни¬лась новішою і водночас ще не визначеною художньою природою, в якій явно стикались суто академічні правила з їх запереченням заради принадних змін у долі суспільства. Бо ж тривожний його стан, згущення реакційної політики, кризова ситуація через непохитні феодальні пута вносили в атмосферу часу передчуття давно очікуваних перемін. Ця атмосфера торкнулась портретної спадщини таких приїжджих художників, як Олександр Станкевич, Генріх Гольпейн та Йосип Ромбауер, що залишили досить помітний слід в українській художній культурі, проте їх діяльність належить наступній, романтичній епосі.

Джерело: Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. — К.: Дніпро, 447 с.