Стінопис католицьких храмів Західної України у XVIІI ст..

Як окремий напрям українського монументального малярства XVIII ст. слід розглядати ілюзійні розписи католицьких храмів Правобережжя, виконані не лише митцями з країн Західної Європи, але й місцевими художниками з львівського мистецького осередку. Вирішальним для становлення львівської школи монументального малярства цього часу був вплив північно-італійської традиції стінопису, що розвинулася у творчості Бенедикта Мазуркевича і Станіслава Строїнського.

Під час другої Світової війни і після радянського періоду сакральні пам’ятки, у тому числі й костели, зазнали значних руйнувань, що стає на заваді більш ґрунтовному дослідженню монументального стінопису Західної України і Правобережжя XVII-XVIII ст.. Традиція монументального малярства пізньобарокового стилю у мурованих храмах Західної України була започаткована західноєвропейськими митцями у 1730-1750-х рр.. Провідна роль у поширенні сучасної системи оздоблення латинських храмів тут належала італійським майстрам і художникам з країн Центральної Європи, котрі були послідовниками болонської і римської шкіл живопису.

Одною з визначальних рис нової системи стінопису була квадратура (quadratura) — техніка ілюзійного малярства, що передбачає зображення архітектурних елементів у перспективному скороченні на площинах стін і склепінь, створюючи враження тривимірності та візуально розширюючи простір споруди. До цієї техніки, відомої ще з настінних розписів доби Римської імперії, знову почали звертатися в епоху ренесансу — в XV ст. Андреа Мантенья у розписах залу Камера дельї Спозі (Camera degli Sposi, 1465-1474 рр.) у Палаццо Дукале в Мантуї використовує один з прийомів ілюзійного живопису — di sotto in sù. Di sotto in sù — у перекладі з італійської — «знизу догори». Один з прийомів ілюзійного малярства, коли зображені на склепінні чи пласкій стелі об’єкти подано у перспективному скороченні, іноді з доволі відчутно зміненими пропорціями, щоби створити для глядача визначений ракурс споглядання композиції. Класичним зразком втілення цього прийому є розписи Андреа Мантеньї на стелі Камери дельї Спозі (Camera degli Sposi, 1465-1474 рр.) у Палаццо Дукале в Мантуї, також розписи низки італійських митців — Джуліо Романо (палаццо дель Те в Мантуї, 1525-1535 рр.), Корреджо (фреска «Вознесіння Діви Марії» на склепінні купола у церкві Санта Марія Ассунта в Пармі, 1526-1530 рр.), Джованні Баттіста Тьєполо (1696-1770).

Квадратура набуває розквіту в бароковому мистецтві Риму — серед найвідоміших зразків — розписи склепінь, виконані Аннібале Караччі (палаццо Фарнезе, 1597-1600 рр.), Гверчіно (казино Людовізі, 1621 р.), П’єтро да Кортона (палаццо Барберіні, 1633 р.), Андреа Поццо (церква Сан Ігнаціо, 1691-1694 рр.). Створення композицій з ілюзорною архітектурою стає своєрідною спеціалізацією, відтак автори настінних розписів зверталися до художників-квадратуристів (quadraturisti), котрі виконували тло для їхніх майбутніх фігуративних робіт.

Дослідники виокремлюють дві системи декорування квадратурою, умовно окреслюючи їх як «поверхову» і «безповерхову». Суть першої з них полягає у доповненні архітектурних конструкцій споруди намальованими на стінах додатковими поверхами — надзвичайно важливу роль у її поширенні відіграє творчість єзуїтського архітектора і живописця Андреа Поццо, а також його теоретичний трактат «Perspectiva pictorum et architectorum», опублікований у двох частинах у Римі у 1693 і 1700 рр.. (докладніше див. Інтер’єри барокових храмів Західної України XVIII ст..). Часто художники наслідували його стінопис у костелі св. Ігнатія в Римі, особливо ілюзорну архітектуру купола — серед прикладів на теренах Галичини слід назвати розписи костелів у Варяжі (тепер с. Новоукраїнка, 1740 р.), Городенці, Годовиці, Тернополі, Кукільниках.

Однак більшого поширення у західноукраїнському монументальному малярстві набуває «безповерхова» система, що передбачала поділ площини склепіння намальованими підпружними арками, а також обрамлення багатофігурних сцен на плафоні псевдоархітектурними елементами — розірваними карнизами, картушами, волютами, вазонами — задля підсилення ефекту розкриття внутрішнього простору храму, адже центральна композиція на склепінні головної нави зображала сонми святих і ангелів на тлі неба. Перевагою такого типу квадратури є те, що ці просторові побудови розраховані на споглядання з різних точок зору завдяки новій системі «театральної», або кутової, перспективи («veduta per angolo»), розробленої італійськими архітекторами і сценографами династії Галлі-Бібієна. Засобами ілюзійного малярства декорували не лише склепіння, а й стіни храмів, щоправда не всі дослідники окреслюють такі розписи терміном квадратура. Популярними були композиції quadro riportato (у перекладі з італійської — «перенесена картина»), що імітують картину в рамі, з характерною для станкового малярства перспективою. Серед найвідоміших ранніх зразків у західноєвропейському мистецтві — розписи Мікеланджело в Сикстинській капелі (1508-1512). Не менш розповсюдженими були й намальовані на стінах вівтарі, зразками для яких слугували рисунки зі згаданого вже трактату А. Поццо, згодом їхні конструкції ставали дедалі складнішими під впливом стилю рококо.

Монументальне станкове і настінне малярство представників болонської школи за часів правління Яна ІІІ Собєського здобуло визнання на землях Речі Посполитої. Не стали винятком і терени Галичини, де стінописом оздоблювали сакральні і світські інтер’єри. Правдоподібно, першим прибув до Львова з Болоньї Джузеппе Карло Педретті, учень відомого живописця доби бароко Маркантоніо Франческіні. У Львові він перебував недовго, виконавши у 1732 р. розпис склепіння костелу кармелітів босих (тепер церква арх. Михаїла), де зобразив декілька композицій: апофеоз св. Терези, Прсв. Трійцю, Богородицю із реформатором ордену кармелітів — св. Іоанном від Хреста (св. Хуан де ля Крус) та іншими святими ордену. На склепінні пресвітерію зображено арх. Михаїла, що перемагає демонів, над капітелями пілястрів — чотирьох євангелістів, а трохи нижче — постаті Отців церкви. У куполах бічних нав розгортаються агіографічні сюжети, де головним дійовими особами виступають святі ордену кармелітів. Стінописи були перемальовані у 1870 р., окрім композиції «Голгофа».

Архівні джерела подають відомості про інших художників — італійців за походженням, котрі працювали на Львівщині. Наприклад, Джузеппе Бальцані, котрий згідно контракту 1751 р. повинен був прикрасити розписами костели у Тартакові (проте цю роботу врешті доручили С. Строїнському і Томашу Гертнеру) та Христинополі (тепер Червоноград), й Антоніо Тавеллі (Тавелліо) — автор стінописів каплиці в палаці католицьких архієпископів у Дунаєві, ереміторію при Львівському катедральному соборі та фресок пресвітерію парафіяльного костелу в Наварії (1770).

Документально підтверджено також діяльність інших італійських митців на Волині, вже наприкінці XVIII ст. — К. Вілляні працював над стінописом палацу Любомирських у Рівному після його перебудови у стилі ампір, художник Кормароні був автором розписів у палаці Катерини Плятер у Берестечку, Бенджаміна Фредеріче було запрошено для виконання стінопису у костелі монастиря кармелітів у Бердичеві, що на той час був одним із найбільших Марійних санктуаріїв в Україні.

Від 1740 р. вихідці з чеського міста Брно Франциск Екштайн із сином Себастьяном були задіяні у виконанні настінних розписів у львівському костелі єзуїтів. Масштабний проект поліхромії передбачав оздоблення склепінь над головною навою і пресвітерієм, у бічних галереях і на емпорах. Одною з ключових ідей стінопису є прославлення ордену і його місіонерської діяльності. У пресвітерії зображено проповідь єпископа народам світу та засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойолу. Над центральною частиною храму розташовано сцени проповіді апостола Петра в Афінському ареопазі, вручення ключів апостолові Петру, зцілення апостолом хворих і над хорами апофеоз Ігнатія Лойоли та інших святих-єзуїтів. Агіографічні сцени з постатями святих, що належали до ордену, було виконано на склепіннях бічних галерей у 12 картушах. У восьми картушах на хорах намальовано низку сюжетів, які розкривають історію становлення та діяльності ордену єзуїтів.

Розписи існували і в каплиці при костелі, тематично вони близькі до ідейної програми малярської декорації храму. Серед основних композицій — затвердження уставу ордену єзуїтів Папою римським Павлом ІІІ, заснування Єлизаветою Сенявською львівського костелу, сцени з життя і есхатологічного тріумфу св. Станіслава Костки і портрети фундаторів монастиря.

Окрім інспірацій монументальним малярством болонської і римської шкіл, митці, котрі працювали у львівському осередку орієнтувалися й на інші зразки. Наприклад, Йозеф Прагтль (Прехтль) — чернець-тринітарій з Австрії, якому належать стінописи в костелах цього ордену в Брестечку, Браїлові і Кам’янці-Подільському, взорувався на творчості Йогана Якоба Шублера (Schübler). Ф. і С. Екштайни теж зверталися до традицій настінних розписів німецьких земель, як і Йозеф Маєр, котрий наприкінці 1740-х рр. виконав фрески в костелі св. Мартина у Львові (втрачені), в костелі кармелітів взутих у Теребовлі (1750) і з братом Франциском виконав стінопис костелу Св. Хреста у Львові (1753-1755 рр., втрачений).

Наступне покоління львівських монументалістів репрезентує чернець бернардинського ордену Бенедикт Мазуркевич, котрий навчався у Джузеппе Педретті у Болоньї впродовж 1732-1735 рр.. Після повернення, у 1738-1740 рр. він виконав розписи в інтер’єрі львівського костелу ордену. Центральне місце тут посідають сцени апофеозу святих-францисканців, зокрема Яна з Дуклі. Композиції на склепіннях бічних нав творять тематичну цілість із розташованими в них вівтарями. Тут зображено постаті пророків і сивіл, котрі передбачили прихід Христа, і біблійні сюжети («Введення до храму», «Хрещення Іоанна Хрестителя», «Дорога в Еммаус», «Драбина Якова», «Втеча до Єгипту»), що розгортаються на тлі детально опрацьованого пейзажу. Власне, Б. Мазуркевичу належать основні елементи стінопису, зокрема фігури, тоді як інші частини монументального ансамблю є творами його помічників — Р. Бартніцького, П. Волінського, Й. Срочинського, про що є відповідні записи у хроніці монастиря. Склепіння в захристії і скарбівці розмальовував С. Екштайн у 1742 р.

У майстерні Б. Мазуркевича навчався один з найбільш видатних львівських митців-монументалістів другої половини XVIII ст. Станіслав Строїнський (1729-1802). Припускають, що перші його роботи є серед композицій бічних нав бернардинського костелу. На початках самостійної діяльності він оздобив інтер’єри львівських костелів Марії Сніжної (1750-1751 рр., збережені лише фрагменти), кларисок (1760-ті рр.) і латинської катедри — втрачені на сьогодні розписи у вівтарній частині, наві й каплиці (до 1771 р.). Поза Львовом С. Строїнський працював над фресками бернардинського костелу у Христинополі (тепер Червоноград, 1756), костелах ордену домініканців в Підкамені (розписи вівтарної частини 1766 р.) і Тернополі (1778).

Стінопис львівської латинської катедри (1770-1775) виконаний у пізньобароковому стилі. Натомість стилістикою класицизму позначені розписи в парафіяльному костелі м. Лопатин (закінчені в 1782 р.) і костелі бенедиктинок в Тернополі (1785). В Лопатині фрескові композиції не вкривають поверхню стін у килимовий спосіб, а розташовані в ілюзійних архітектонічних рамах, важливу роль тут відіграють розгорнуті пейзажні сцени, розпис купола обмежується квадратурою з суто архітектурними мотивами.

С. Строїнський провадив власну майстерню, доручаючи учням виконання менш репрезентативних замовлень або другорядних елементів ансамблю. За архівними документами того часу відомі декілька імен художників, котрі працювали в його майстерні: Юзеф Хойніцький, Томаш Ґертнер, Йозеф Ядзвінський, о. Марцель Добженєвський. Через часту відсутність конкретних імен в контрактах щодо створення стінописів, колективну роботу майстрів, не завжди точно можна ідентифікувати твори кожного з них. Проте відомо, що Т. Ґертнер завершував розпочаті С. Строїнським розписи у парафіяльному костелі арх. Михаїла в Тартакові (завершені у 1778 р.).

Творчість С. Строїнського мала значний вплив на формування індивідуальної манери художників-монументалістів львівського осередку, котрі працювали у 1790 — на початку 1800-х рр.. Серед них можна виокремити Яна Солецького, автора стінопису вірменського собору в Станіславові (тепер Івано-Франківськ), його сина Андрія, котрому належать розписи парафіяльного костелу в Дрогобичі (1790-1793) і Антонія Карчмарського, що в 1801 р. виконував фрески бернардинського костелу в Збаражі. У монументальному ансамблі стінопису дрогобицького костелу Успіння Пресвятої Діви Марії, який близько 1800 р. завершував незнаний на ім’я майстер Борщ, відчутні впливи класицизму в колористичному вирішенні й манері рисунку. Проте у розписах головної нави А. Солецький звертається до принципів ілюзійного малярства, що на той час вже поступово втрачали актуальність. На західній стіні розташовано низку великих композицій у намальованих профільованих обрамленнях, що нагадують монументальні полотна історичного і батального жанру — на них зображено ключові події з історії міста і костелу і портрети патронів храму, серед яких польські королі й представники австрійського імператорського дому.

Окрім Галичини, монументальне малярство розвивалося у другій половині XVIII ст. і на Волині, переважно у латинізованих василіянських монастирях. Подібно, як і в Києво-Печерському монастирі, у Почаївській лаврі теж діяла велика іконописна і малярська майстерня, художники якої працювали над оздобленням храмів ордену не лише на Правобережжі, але й на землях сучасної Білорусі. У церквах василіянських обителей на Волині, окрім згаданого вже Йозефа Прагтля, монументальні розписи виконували ченці-василіяни Алімпій (Андрій) Токаревський і Сава Калинович — автори малярської декорації у Загорівському монастирі. Тут у церкві Різдва Прсв. Богородиці на вівтарній арці було зображено Богородицю як Mater Misericordiae (це латинський іконографічний відповідник образу Покрови) з фундаторами з шляхетських родів Чацьких і Загоровських. У стислих описах візитацій зафіксовано стінописи в інших волинських храмах, зокрема у церкві Покрову Прсв. Богородиці в с. Піддубці (1799) біля Луцька, де на склепінні вівтарної частини знаходилася композиція Христос — Архієрей з апостолами. Хоча до системи монументальних розписів нечасто входили ілюзійні вівтарі, саме такі архітектонічні конструкції, що слугували обрамленням для створених на дереві чи полотні ікон, були намальовані на стінах церкви в с. Низкиничі. Архівні документи подають відомості про подібний, щоправда, гризайлевий стінопис костелу оо. Піарів в м. Любешові, де ілюзіоністичне настінне малярство імітує деталі архітектурних споруд та вівтарі зі скульптурами (серед авторів значаться майстер Лемішка і ченці Лукаш Губль і Антоній).

Попри те, що у монастирях василіянського чину на той час сформувалося професійне середовище малярів, до виконання монументальних розписів могли залучати й світських художників, про що свідчать збережені контракти з майстрами і документи щодо видатків на їхню роботу. З них довідуємося про те, що для оздоблення церкви Бучацького монастиря у 1771 р. було запрошено Каєтана Доманського з Язлівця. Стінопис у церкві св. Миколая у Крехівському монастирі виконували львівські художники Євстахій Білявський (розписував у 1776 р. каплицю св. Миколая) і Петро Вітвицький (1775 р. завершив фреску головного вівтаря), а також незнаний на ім’я майстер, котрий у 1778 р. малював тут каплицю Богородиці і вівтарі св. Марії Єгипетської і св. Онуфрія.

Окремий напрямок в монументальному малярстві XVIII ст. складали розписи світських споруд. Оригінальні пам’ятки не дійшли до нашого часу, проте існують численні документальні свідчення про існування ансамблів стінопису у світських інтер’єрах — приватних міських будинках і палацових резиденціях на теренах Західної України (серед авторів — С. Строїнський, Т. Ґертнер, А. Тавелліо, Ю. Прагтль) та на Лівобережжі і Півдні України (резиденції імперських чиновників та церковних ієрархів, над оздобленням яких працювали здебільшого майстри з Росії). Є згадки про малярську декорацію низки кам’яниць на площі Ринок у Львові: згідно контракту 1766 р. С. Строїнський виконав стінописи в їдальні палацу Любомирських (буд. № 10), С. Строїнський і Т. Ґертнер у 1774 р. розмальовували плафони у кімнатах і салоні в кам’яниці Жевуських (більш відома як кам’яниця Корнякта, буд. № 6), у 1780 р. фресками було оздоблено частину приміщень резиденції латинських архієпископів (буд. № 9). У порівнянні з XVII ст. менш популярними були монументальні плафонні композиції у палацово-паркових резиденціях, проте настінне малярство в світських інтер’єрах продовжувало відігравати важливу роль.

Джерела:

Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні XVII-XVIII ст.. — К: Наукова думка, 1988. — 159 с.

Лисун Я. Збереження пам’яток монументального живопису Галичини кінця XVII-XVIII ст. Костел бернардинів у Львові // Народознавчі зошити. — 2011. — № 2 (98). — С. 320-326

Фесенко Д. Італійці в монументальному малярстві XVIII ст. в Україні // Народознавчі зошити. — 2014. — № 6 (120). — С. 1272-1280

Фесенко Д. Квадратура в стінопису XVIII ст. у Східній Галичині на тлі західноєвропейського мистецтва бароко // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 58-63

Dworzak A. Genialny twórca czy zmyślny przedsiębiorca? Studium z problematyki twórczości wielkich warzstatów artystycznych na Rusi Koronnej w XVIII wieku // Twórca — dzieło — badacz: Między dyscyplinami humanistyki. — Kraków: Wydawnictwo Uniwerytetu Jagiellońskiego, 2013. — S. 113-122

Kowalczyk J. Andrea Pozzo a pózny barok w Polsce // Biuletyn Historii Sztuki. — Warszawa, 1975. — Rok XXXVII. — Nr. 4. — Cz. 2: Freski sklepienne. — S. 335–350

Michalczyk Z. Uwagi o sposobach wykorzystywania architektonicznych i ornamentalnych wzorów graficznych w polskim malarstwie ściennym XVIII wieku // Ornament i dekoracja dzieła sztuki. Studia z historii sztuki. — Warszawa, 2015. — S. 263-282

Wojcik M. Malowidła ścienne w kościele popijarskim p. w. Św. Marka w Warężu i ich pierwowzory graficzne — dzieła Pozza i Rubensa // Sztuka kresów wschodnich. — 1998. — T. 3. — S. 295–316