Іконостаси-вівтарі у греко-католицьких храмах Західної України XVIII ст..

Іконостаси-вівтарі з’являються в інтер’єрах греко-католицьких церков на теренах Західної України у другій половині XVIII ст.. Їхня структура об’єднувала обов’язкові елементи багатоярусного іконостаса храмів східного обряду і круглу скульптуру, характерну для вівтарів латинських костелів. Розвиток нового типу вівтарних конструкцій на українському ґрунті відбувався паралельно з еволюцією традиційного іконостаса під впливом стилістики пізнього бароко і рококо.

Процеси реформування унійної церкви, що розпочалися після Замойського синоду (1720), значною мірою стосувалися літургійних практик і впродовж декількох наступних десятиліть відобразилися в облаштуванні храмових інтер’єрів (Докладніше див. Інтер’єри барокових храмів Західної України XVIII ст.). Йдеться не стільки про впровадження (а радше — поширення) бічних вівтарів, адже вони з’являються в церквах Західної України ще наприкінці XVII ст., як про формування нової концепції передвівтарної огорожі, коли на зміну східнохристиянському іконостасу у вигляді багатоярусної стіни приходять ажурні архітектонічні конструкції з круглою скульптурою, на зразок вівтарів у латинських костелах. Ця концепція була актуальною від кінця 1760-х до початку 1780-х рр., при цьому у той же час для греко-католицьких церков продовжували виготовляти і традиційні іконостасні ансамблі.

Чільна роль у розповсюдженні нового типу іконостаса-вівтаря належала Василіянському чину. Саме для Онуфріївської церкви Підгорецького (Пліснеського) монастиря оо. василіян єзуїтський архітектор Павло Гіжицький створив у 1754 р. проект вівтаря у пізньобароковій стилістиці, без царських врат і дияконських дверей і з багатим скульптурним декором. На першому ярусі по центру знаходиться чудотворна ікона Богородиці Одигітрії з похвалою (поч. ХVII ст.), навколо розташовано дерев’яні, вкриті позолотою і посрібнені статуї чотирьох євангелістів і, трохи нижче, чотирьох ангелів. З обидвох боків композицію завершують високі ікони Богородиці з дитям і Христа, що звично входили до намісного ряду. У композиції другого ярусу домінує статуарна пластика — обабіч фронтону з іконою Христа-Вседержителя встановлено 12 скульптур апостолів.

Загалом такий тип вівтаря залишився рідкісним на цих теренах, хоча відомі пізніші приклади його наслідування — в іконостасі церкви св. Дмитрія в Олеську, виконаний майстром Стефаном з Кремінця (с. Тур’я, церква свв. Кузьми і Дем’яна, бл. 1773 р.) і у вівтарі Успенського собору Почаївського василіянського монастиря (1781-1783 рр.), автором якого був львівський скульптор Матвій Полейовський.

Більш поширеним, натомість, став свого роду компромісний варіант іконостаса-вівтаря, де було збережено елементи першого ярусу — намісні ікони Христа і Богородиці, царські врата і дияконські двері, а вгорі чи майже впритул за ними розгорталася більш чи менш складна архітектонічна конструкція з колонами, пілястрами, фігурними фронтонами і круглою скульптурою. Серед перших зразків подібного типу дослідники називають створений у 1760-х — на початку 1770-х рр. вівтарний ансамбль церкви Покрову Прсв. Богородиці в Бучачі, над яким працювали скульптори з майстерні Йогана Георга Пінзеля і львівський скульптор Франциск Олендзький, котрого вважають автором рельєфів зі сценою Благовіщення і зображенням ангела-хоронителя на дияконських дверях. У бучацькій церкві намісний ряд виокремлено в самостійну конструкцію, встановлену перед входом до вівтарної частини храму. За нею на певній віддалі знаходиться вівтар латинського взірця із мальованим запрестольним образом і чотирма великими фігурами святих. Схоже композиційне рішення, щоправда з монументальнішою вівтарною стіною з 18 дерев’яними скульптурами застосовано у ще одній фундації Миколая Потоцького — церкві Успіння Прсв. Богородиці в Городенці.

Ще одним прикладом органічного поєднання багатоярусної конструкції іконостаса з мальованими образами і круглої скульптури дає іконостас із церкви св. Миколая в Золочеві, створений анонімними майстрами у 1765-1767 рр.. Як і численні іконостаси православних храмів Лівобережжя і Наддніпрянщини цього періоду, він має пірамідальний силует, а кожен ярус — інакший ритм вертикальних членувань, чітко прочитується лише центральна вісь, яку формують царські врата, образ Христа над ними і Розп’яття угорі. Нижній намісний ярус вирішений у вигляді суцільної стіни, поділеної пілястрами з накладними різьбленими смугами з мотивом рокайль. Ікони Христа і Богородиці піднято над дияконськими дверима і розміщено у рокайлевих картушах в оточенні фігурок путті, над ними ангели тримають привідкриту різьблену завісу-покров. На царських вратах відсутня сцена Благовіщення, є лише чотири медальйони з живописними зображеннями євангелістів. На дияконських дверях у невисокому рельєфі представлено постаті первосвящеників Аарона і Мелхіседека — тлом тут слугує скісна решітка (трельяж), оздоблена чотирипелюстковими розетками.

Вочевидь, у цьому іконостасі від самого початку був відсутній празниковий ряд, над трилопатевою аркою одразу ж вмонтовано чотири ікони з постатями апостолів, закомпонованих навколо центрального образу Христа-Вседержителя. Пластичною домінантою цього ярусу є скульптури пророків на вигнутих різьблених кронштейнах — Іоанн Предтеча з хрестом і Мойсей зі скрижалями і обвитим змією посохом. Завершує композицію горизонтальних рядів третій ярус із чотирма іконами апостолів у фігурних обрамленнях з рослинної і рокайлевої орнаментики. На рівні цих ікон знаходяться статуї Адама і Єви, прикуті до масивної земної кулі, що слугує підніжжям для скульптурного Розп’яття. Така оригінальна іконографія різниться від усталеного завершення українських барокових іконостасів Розп’яттям з пристоячими Богородицею й Іоанном Богословом, намальованими на трьох окремих дошках. Простір між верхнім краєм іконостаса і склепінням було закладено дошками із зображенням ангелів-путті на хмарах, що оплакують Христа.

Нестандартне композиційне рішення застосовано в іконостасі собору св. Юра у Львові, створеному за проектом архітектора Клеменса Фесінґера львівськими скульпторами Себастьяном Фесінґером і Михайлом Філевичем у 1768-1770 рр.. Від іконостаса східнохристиянської традиції залишилися царські врата з живописними медальйонами і дияконські двері з рельєфними постатями архангелів. Архітектурну основу передвівтарної огорожі становлять чотири монументальні колони на високих цоколях. Дві найвищі центральні колони сполучені аркою і розірваним фронтоном з скульптурами ангелів, вгорі між ними у профільованому обрамленні розміщено мальований образ Христа — Великого Архиєрея, а зі зворотного боку — «Тайна вечеря». Великі намісні ікони Христа і Богородиці перенесено на пілони арок навколо вівтаря. У 1770-1771 р. цей ансамбль доповнили образи восьми апостолів, розташовані на стінах вівтарної частини, автором яких вважають живописця Юрія Радивилівського (Радиловського) родом з Кам’янця-Подільського. Наприкінці 1770-х рр. до них було додано ще шість круглих медальйонів з образами пророків роботи Луки Долинського. У цокольній частині стін вівтарної частини і в цоколях бічних стовпів передвівтарної огорожі розмістили (щоправда, не згідно усталеного хронологічного порядку) ікони празникового ряду.

Вочевидь, іконостас-вівтар собору св. Юра виступав прототипом для іконостаса Миколаївської церкви Крехівського монастиря (1777-1778 рр.). Цей ансамбль на сьогодні втрачений, за винятком різьблених у високому рельєфі царських врат роботи львівського скульптора Івана Щуровського з композицією «Преображення Господнє» (зберігаються в Національному музеї у Львові). Тут царські врата і дияконські двері розташовувалися між чотирма колонами, а над ними розміщувалися об’ємні фігури святих, ангелів (їх автором вважають Матвія Полейовського) та центральний мальований образ Христа-Вседержителя між іконами апостольського ряду. Ця ажурна побудова робила доступним для огляду ківорій і головний вівтар із запрестольним образом.

Подібний варіант такої конструктивної схеми демонструє більш ранній рококовий вівтар-іконостас Успенської церкви у Львові 1772-1773 рр., створений за співпраці Ф. Олендзького і М. Філевича. Тут теж про традиційний іконостас нагадує перший ярус із чотирма намісними іконами, царськими вратами і дияконськими дверима (рельєфи арх. Михаїла і арх. Рафаїла з Товієм), над якими розміщено дві празникові ікони і «Тайну вечерю» на центральній вертикальній осі, що завершувалася аркою зі скульптурою Бога-Отця в іконографії Великого Архиєрея і фігурками путті на хмарах. Ще чотири ікони із зображеннями празників перенесено на цокольний ярус. Як і в соборі св. Юра у Львові, ікони апостольського ряду опиняються поза структурою іконостаса, на стіні святилища. На царських вратах в Успенській церкві теж відсутня сцена «Благовіщення», натомість ікони архангела Гавриїла і Діви Марії знаходяться на стовпах вівтарної арки.

Серед більш пізніх, рококових ансамблів 1770-1780-х рр., в яких концепцію іконостаса-вівтаря реалізовано трохи інакше, слід згадати церкву св. Юра в Бродах на Львівщині. Перший ярус іконостаса тут трактовано як стіну із заокругленими бічними крилами, що повторюють форму апсиди — в них місяться бічні вівтарі з живописними образами у фронтонах, що не виступають за межі площини цієї стіни. Дияконські двері низькі, над ними між пілястрами вмонтовано образи Христа і Богородиці з дитям. Царські врата акцентовано двома колонами композитного ордеру, на фронтоні над ними розташовано фігури ангелів — єдині круглі скульптури у цьому ансамблі. Над царськими вратами у перспективі можна бачити запрестольний образ. Горішня ж частина іконостасу, окрім звичного вже високого фронтона з іконою, увінчаного рельєфом Всевидючого ока в промінні, має багато декоративних різьблених картушів з рослинної і рокайлевої орнаментики, що слугують обрамленням для нечисленних ікон пророків і апостолів.

В одному з найбільших марійних санктуаріїв Західної України — церкві Прсв. Трійці в Зарваниці близько 1772 р. теж постав новий ансамбль облаштування храмового інтер’єру, в якому гармонійно поєднувалися архітектурні і скульптурні елементи вівтарних конструкцій та ілюзіоністичний стінопис.

Дослідники, котрі займаються вивченням архітектури та внутрішнього облаштування римо-католицьких храмів на теренах Західної України (зокрема П. Красни) часто схильні перебільшувати роль іконостасів-вівтарів нового зразка для еволюції сакральних ансамблів унійної церкви. Однак збережені пам’ятки й архівні документи свідчать, що концепція латинізованого вівтаря не змогла витіснити сформований впродовж попередніх століть традиційний варіант українського іконостаса у вигляді багатоярусної стіни з мальованими іконами і різьбленими конструктивними деталями. Разом з тим, іконостаси-вівтарі греко-католицьких храмів, створені за проектами архітекторів і скульпторів львівського мистецького осередку, дають цікаві приклади поєднання іконопису, статуарної пластики і сницарського декору.

Джерела:

Александрович В., Ричков П. Собор святого Юра у Львові. — К.: Техніка, 2008. — 232 с. (Серія «Національні святині України»)

Жишкович В. Рококові іконостаси-вівтарі Західної України: особливості образно-пластичної побудови // Вісник ХДАДМ. — Вип. 7. — 2008. — С. 76-83

Krasny P. Lwowskie środowisko artystyczne wobec idei symbiozy sztuk w wystroju i wyposażniu wnętrz sakralnych (1730-1780) // Rocznik Historii Sztuki. — Tom XXX. — 2005. — S. 147-189