Палацові та садибно-паркові ансамблі України XVIIІ ст.
Палаци і резиденції магнатів і шляхтичів цього періоду закономірно зосереджувалися на теренах Західної України і Правобережжя, тут поставали нові архітектурні ансамблі та розбудовувалися давні фамільні маєтки за проектами європейських архітекторів. Перевагу надавали актуальному на той час пізньобароковому стилю, що знаходить вияв не лише у садибно-паркових комплексах, але й у міському резиденційному будівництві. До нашого часу в незміненому вигляді дійшла тільки незначна частина палацових споруд, про архітектуру знищених ансамблів можна скласти уявлення на підставі гравюр XVIII-ХІХ ст. (особливо робіт Наполеона Орди) і пізніших фотографій, якщо ж мова йтиме про інтер’єри, то вони відомі лише за архівними світлинами початку ХХ ст..
Палацове будівництво у першій половині XVIIІ ст. розвивалося передусім на західноукраїнських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Магнати особисто брали участь у формуванні проектів палацово-паркових резиденцій — від загальної концепції до вибору архітектонічних деталей і декору. Серед них дослідники особливо відзначають Михайла Сервація Вишневецького (1680-1740), Михайла Казимира Радзивілла (1702-1762), Станіслава Любомирського (1704-1793), Юзефа Александра Яблоновського (1711-1777). При цьому вони опиралися на власні загальні уявлення про сучасну європейську барокову архітектуру, здобуті завдяки подорожам, але передовсім використовували іноземні видання, присвячені теорії архітектури, доповнені ілюстрованими додатками. Розробку проектів доручали придворним архітекторам, переважно запрошеним із Франції, Італії, Німеччини і Польщі, принагідно залучаючи до співпраці військових інженерів із фортеці у Кам’янці-Подільському, а також будівничих, котрі належали до чернечих орденів. У маєтках магнатів на Правобережжі провадили діяльність Антоніо Кастеллі (Кастелло), котрий мешкав і працював у Жовкві до 1747 р., спершу для короля Яна ІІІ Собєського, потім для М. К. Радзивілла; Паоло Антоніо Фонтана — придворний архітектор маршалка Великого князівства Литовського Павла Кароля Сангушка, автор проектів палацу в Ізяславі (1746-1757) і палацу Вишневецьких у Чайчинцях; Йоганн Георг Кнакфус перебував на службі у Радзивиллів в Олиці і Жовкві у 1720-1766 рр.. Військовий архітектор Якуб Фричинський на службі у гетьмана М. К. Радзивілла здійснив модернізацію замку в Жовкві (1753-1755), спорудив палац у Білому Камені для Ю. А. Яблоновського.
Окрім актуальних будівничих концепцій, на архітектуру резиденцій магнатів мали вплив також традиції спорудження замкових комплексів, що склалися у попередньому столітті. Так, нові палаци розташовували в межах бастіонних фортифікацій XVII ст., звертаючись до популярного раніше типу palazzo in fortezza, започаткованого італійськими будівничими. Серед них — замки Вишневецьких у Вишнівці (Тернопільська обл.), Радзивіллів в Олиці (Волинська обл.), Сангушків в Ізяславі (Хмельницька обл.), Чарторийських у Корці (Волинська обл.), які продовжують традицію оборонних резиденцій, таких як замок в Збаражі (Тернопільська обл., 1626-1631 рр.). Існувало декілька принципів розпланування подібних палацових ансамблів — вони могли бути традиційно зв’язані з куртинами (Олика, Корець), або вільно закомпоновані на території, оточеній чотири- чи п’ятикутними фортифікаціями (Вишневець, Ізяслав, Рівне, Новомалин, Ляхівці — тепер Білогір’я). У XVIIІ ст. в’їзну браму чи вежу, головний корпус палацу з просторим подвір’ям перед ним переважно розміщували на одній осі. Розширюють крила палацу із щораз чисельнішими парадними приміщеннями та кімнатами для гостей і почту, часто надбудовуючи другий поверх.
Репрезентативного вигляду набувають в’їзні брами, наприклад у замку в Олиці одна з них уподібнюється і до тріумфальних воріт (1750-1760), і, водночас, до фасаду костелу, завдяки зведеній над нею каплиці. Внутрішня брама з двоярусною вежею з годинником у перерізі має форму видовженого восьмигранника, виділяючись на тлі двох прямокутних крил замку. У замку в Корці висока вежа, фланкована розташованими під кутом крилами теж творила новий, монументальний бароковий фасад (1750-1766). Стіни вежі й бічних корпусів декоровані пілястрами колосального ордеру, аттиками з волютами й фронтонами з півкруглим завершенням. Будівля палацу була одноповерховою, щоправда на поперечній осі було влаштовано двоповерховий об’єм із вестибюлем та бальною залою — на зовнішньому фасаді йому відповідає плаский ризаліт, а зі сторони парку — виступаючий трибічний ризаліт (прийом, характерний для французької архітектури) з оздобленими рустом кутами й увінчаний аттиком.
Фасади брам могли ділитися на декілька прясел за допомогою пілястрів, варіюючи від простої одноаркової конструкції (замок Миколая Потоцького в Конюхах на Тернопільщині, 1722 р.) до складнішої, як в замку Сангушків в Ізяславі, що має вигляд довгої стіни, поділеної доричними пілястрами на сім прясел, з п’ятьма арковими отворами, центральний з яких є найвищим і завершений трикутним фронтоном. Іноді, як наприклад у резиденції Ярузельських у Голобах (Волинська обл., 1730-1735 рр.), брама була двоповерховою, з мансардним дахом і багатогранною дерев’яною вежею, на першому ярусі знаходилося приміщення кордегардії, а на другому, правдоподібно, каплиця.
Попри те, що панівною на той час була естетика бароко, траплялися й винятки. Наприклад, замок Ледуховських у Варковичах (Волинська обл.), хоча й споруджений у першій третині XVIIІ ст., не має практично жодних пізньобарокових рис, за винятком хіба що даху з мансардами й люкарнами. Двоповерховий корпус оточеної ровом з водою резиденції фланкований двома циліндричними вежами під конусоподібними дахами.
Від середини XVII ст. у резиденційному будівництві в Центральній Польщі та на українських землях, що на той час входили до складу Речі Посполитої, завдяки діяльності нідерландського архітектора Тильмана ван Гамерена (1632-1706) набуває поширення італійсько-французький тип палацу — видовженої у плані споруди, що фланкована вежоподібними об’ємами, квадратними чи прямокутними у перерізі. Він не втрачав популярності і в першій половині XVIIІ ст. — подібне планування бачимо у палаці Вишневецьких у Вишнівці, який, правдоподібно, спроектував бл. 1720 р. французький архітектор Якуб Дапре Бланже (бічні крила було добудовано трохи пізніше, у 1731-1734 рр.). Ця резиденція дещо нагадує роботи Т. ван Гамерена завдяки двом арковим галереям між ризалітами на фасаді, оберненому до річки, а також центральному ризаліту, що є вищим від двоповерхового корпусу палацу (тут, а також в аналогічних по висоті вежоподібних об’ємах у найвищому ярусі влаштовано мезоніни).
Мезонін — невисока надбудова (свого роду півповерх) над середньою частиною будинку, з вікнами і, часто, балконом.
У той час було проведено реконструкцію однієї з найвідоміших пам’яток палацового будівництва Західної України — замку в Підгірцях на Львівщині. Роботи було розпочато у 1729 р. з ініціативи нового власника маєтку Вацлава Жевуського. Замок було споруджено у 1637-1640-х рр. за проектом військового інженера з Венеції Андреа дель Аква на зразок французьких шато кінця XVI — початку XVII ст. (у той час відбувається поступовий перехід від укріплених замків-фортець до палаців з великими садово-парковими ансамблями). Після перебудови у підгорецькому замку з’являються ще чотири зали, одну з яких відведено для театру. Натомість було розібрано вежу з годинником, що знаходилася посередині головного корпусу палацу, будівлю перекрили чотирисхилим дахом. Змін зазнають й інтер’єри — на стелях виконано розписи з історичними та міфологічними сюжетами, а стіни оббито шпалерами з тканини, на яких олійними фарбами намальовано квіти, птахів і романтичні краєвиди. У долішній частині стіни декоровані дерев’яними панелями (буазері), що імітували мармур. З описів та світлин початку ХХ ст. дізнаємося про меблі, переважно французькі й англійські — крісла у стилі Людовика XІV, комоди у стилі Людовика XV, різьблені й позолочені столики, люстри і настінні світильники, східні килими. Коли у 1754 р. до В. Жевуського перейшло у спадок Олесько з навколишніми землями, до Підгірців було перенесено численні предмети умеблювання і мистецькі твори, що належали попереднім власникам замку — Собєським і Конєцпольським. Значну частину власної колекції малярства В. Жевуського складали роботи його придворних художників — Гіацинта Олесінського (задокументований період його діяльності охоплює 1745-1758 рр.) і Шимона Чеховича (1689-1775).
Замок-палац Любомирських в Рівному (1730-1760 рр., арх. Я. де Вітте) був однією з найбільш репрезентативних пізньобарокових резиденцій на Волині. Наслідування архітектури французьких палаців середини XVII ст., де головний корпус споруди мав план видовженого прямокутника, а поділ внутрішнього простору на три частини відображений на фасаді завдяки бічним ризалітам. Серед причин популярності такої конструктивної схеми в палацовому будівництві на українських землях і в барокову епоху, і в період раннього класицизму — не лише тенденція до наслідування західноєвропейських зразків, але й спорідненість такої тридільної структури з архітектурою оборонних замків, де на місці ризалітів традиційно розташовувалися наріжні вежі. Впродовж декількох етапів будівництва було зведено головну триповерхову споруду палацу з на один поверх нижчими бічними крилами, згодом до них було прибудовано двоповерхові павільйони, які разом із шестиколонним доричним портиком, доданим уже наприкінці XVIIІ ст., творять зовнішній фасад палацу. На півкруглих наріжних цоколях обидвох павільйонів розміщено скульптурні паноплії — аналогічно Я. де Вітте завершує кути палацу Станіслава Любомирського на площі Ринок у Львові. Перед в’їздом до палацу в Рівному знаходилися також кам’яні фігури рицарів на постаментах.
У цей період постала низка міських палаців, серед яких можна виокремити палац греко-католицьких єпископів у Жидичині (Волинська обл., друга третина XVIII ст.) і палац Юзефа Клеменса Чарторийського у Корці (Рівненська обл., 1788 р.). Головний фасад палацу в Жидичині акцентовано лоджією з шістьма вікнами та двома колонами колосального ордеру, вирішеними у вигляді пучка пілястрів. У Корці до елементів із пізньобароковою стилістикою належать здвоєні колосальні пілястри з виступаючими антаблементами, виразне профілювання півкругло завершених вікон і карнизи над ними. Збереглися поодинокі зразки парадних резиденцій європейського типу, пристосованих до міської планувальної структури: палаци Бесядецьких і Любомирських у Львові, резиденція греко-католицьких митрополитів при соборі св. Юра у Львові, Кловський і Маріїнський палаци у Києві. Маріїнський (перша назва — Царський) палац був споруджений у 1745-1752 рр. під керівництвом російського архітектора Івана Мічуріна на зразок однієї з резиденцій у Підмосков’ї, спроектованої Бартоломео Растреллі. У Маріїїнському палаці поєднуються риси, типові для архітектури барокових палаців XVII ст., а згодом і для необарокових споруд ХІХ ст. Видовжений корпус двоповерхової резиденції і бічні флігелі Г-подібної форми закомпоновані навколо курдонера. Перший поверх вирішено у вигляді приземкуватого цоколя, всуціль оздобленого рустуванням. На головному фасаді влаштовано три портали — два бічних знаходяться у виступаючих вежоподібних об’ємах — їх візуально об’єднує мотив здвоєних колон корінфського ордеру, криволінійні фронтони з люкарнами, а також мотив парних консолей, що підтримують парапети з балюстрадою. Попри пожежі у ХІХ ст. й руйнування у час війни, подальші реконструкції майже не змінили загального вигляду цього ансамблю. Натомість ще один подібний за планувально-просторовою структурою бароковий палац Києва — Кловський (1752-1756 рр., арх. Петро Неєлов, Степан Ковнір) — зазнав ґрунтовніших перебудов, зокрема у 1863 р. було додано третій поверх. Інтер’єри обох палаців не збереглися і відтворені в наш час.
Палац Бесядецьких належить до найбільш ранніх зразків міських палаців — споруджений на початку XVIIІ ст., він неодноразово перебудовувався, зокрема у 1756 р. (арх. П’єр Ріко де Тіррегай — Pierre Ricaud de Tirregaille), проте й зараз прочитується первинна конструкція фасаду з тригранним ризалітом на центральній осі і двома бічними, традиційно трактованими як прямокутні виступи, обрамлені здвоєними пілястрами колосального ордеру. Порівняно із згаданими міськими резиденціями, палац Любомирських у Львові (1760-1763 рр., арх. Ян де Вітте, Мартин Урбанік) одразу був безпосередньо інтегрованим у забудову вулиці. Він постав на місці декількох більш давніх кам’яниць ще наприкінці XVII ст., у 1744 р. був перебудований за проектом Бернарда Меретина. Низка декоративних елементів фасаду — скульптурні паноплії, опора-наріжник з військовими трофеями all’antica (виконані за ескізами Себастіяна Фесінгера Стефаном Кодецьким) наслідують аналогічні деталі оздоблення палацу Любомирських у Рівному. У львівському палаці поєднуються архітектонічні мотиви, типові для бароко (волюти, фронтони криволінійних форм з люкарнами) і рококо (рокайль в капітелях колосальних пілястрів композитного ордеру).
Магнати і шляхтичі будували також і менші палаци у своїх угіддях, т. зв. maison de plaisance, навідуючись туди для полювання чи відпочинку. Більшість не дійшла до нашого часу і зафіксована лише на гравюрах Н. Орди і поодиноких замальовках першої половини ХХ ст. Від основних резиденцій вони різнилися масштабом і кількістю додаткових споруд в палацово-парковому ансамблі. Втім, найкращі зразки, як от палац Вишневецьких у Чайчинцях (Тернопільська обл., бл. 1740 р.), авторство якого приписують П. Фонтана, демонструють оригінальні архітектурні рішення. У Чайчинцях вхід на головному фасаді підкреслено високим (два поверхи і мезонін) ризалітом з колонами колосального ордеру і трикутним фронтоном. Порівняно із палацом у Вишнівці, тут квадратні об’єми, що з обох боків завершують видовжену будівлю палацу, є нижчими і візуально виділяються з його основного корпусу завдяки трикутним фронтонам, створюючи враження багатоплановості фасаду.
Принаймні до середини XVIIІ ст. інтер’єри палаців будувалися на засадах дзеркальної симетрії, із вестибюлем і бальною залою (салоном) на одній вертикальній осі. Парадними східцями можна було піднятися з вестибюлю на piano nobile, центром якого була зала, акцентована на фасаді за допомогою ризаліту.
Piano nobile — основний (найчастіше другий) поверх в італійських палаццо або великих міських будинках, де знаходилися парадні приміщення для прийому гостей. Ці зали й кімнати мали вищі стелі й високі вікна. До приміщень у piano nobile можна було потрапити знадвору — через парадні сходи в екстер’єрі.
Найбільший вестибюль із подвійними віялоподібними сходами знаходився у палаці Сангушків в Ізяславі. У палацах у Вишнівці і Рівному приміщення на першому поверсі розміщувалися трьома поздовжними рядами, а в Ізяславі два ряди кімнат розділяє довгий коридор, на другому поверсі теж було повторено дворядовий уклад з анфіладою парадних залів. Тут, а також у палаці Вишневецьких у Чайчинцях урізноманітнюється планування, з’являється більша кількість кімнат, різних за розмірами та призначенням — риса, характерна для інтер’єрів рококо. Житлові кімнати господарів дому й адміністративні приміщення займали ліве крило будівлі, справа знаходилася каплиця, їдальня, вітальня і зала для гостей. Модною тенденцією було облаштування «китайських» кімнат, що мали відповідне оформлення — в оздобленні стін переважають орієнтальні пейзажі і краєвиди зі східною архітектурою, у стилі шинуазрі підбирали меблі та порцеляну.
Серед репрезентативних приміщень особливе значення мали зали з портретними галереями предків, мистецькими збірками, колекціями обладунків і зброї. У палаці у Вишнівці цю функцію виконувала т. зв. дзеркальна галерея на першому поверсі. Анфілада з широкими арковими переходами вікнами виходила у двір, півкруглі завершення вікон повторювалися у розміщених на протилежній стіні дзеркалах. Такі галереї в палацах були характерними для французької архітектури ще у першій половині XVI ст. і набули поширення у резиденційному будівництві на теренах Польського королівства від 1650-х рр.. Стіни галереї у Вишнівці повністю закриті дерев’яними панелями — буазері (з фр. boiserie), пілястри декоровані мотивом скісних решіток (трельяж) і фестонами, що нагадують орнаменти стилю регентства. Після 1730 р. було додано картуші з гербами і панопліями і рококові настінні світильники. Інші парадні зали теж були оздоблені буазері, шпалерами з тканини, керамічними і фарфоровими плиточками (у «голландському» стилі). Стелі вкривали поліхромними розписами, плафони в багатих стуккових обрамленнях заповнювали мальованими на полотні орнаментальними композиціями. На світлинах 1920-х рр. можна побачити декілька різновидів камінів: французького типу — заглиблений у стіну, оточений прямокутним обрамленням у вигляді пілястрів з антаблементом, з неглибокою прямокутною нішею для портрету у верхній частині; і більш традиційний, італійського походження — з виступаючим шатровим завершенням із багатим скульптурним декором. Каміни і печі у Вишнівці й інших палацах викладали керамічними кахлями і плитками, виготовленими на мануфактурі у Жовкві, заснованій у 1749 р. М. К. Радзивіллом. Ці білі кахлі, розписані різнобарвними краєвидами, пейзажами з архітектурою і мисливськими сценками (відомим є прізвище лише одного майстра Александра Струмєцького), укладалися в позолочені орнаментальні рами. Кахлі жовківської мануфактури використовували для оздоблення інтер’єрів і в інших маєтках Радзивіллів на Волині і в Білорусії (олицька і несвізька ординації).
У замку-палаці Радзивіллів в Олиці у 1741-1745 рр. Й. Г. Кнакфус спроектував велику залу-салон, де висота стелі сягала близько 8 м, а площини стін, розділені пілястрами корінфського ордеру, були заповнені монументальними малярськими полотнами придворного художника Ксаверія Домініка Гескі, створеними у 1745 р. Рама для портрету влаштована і над високим каміном французького типу з рельєфними стукковими орнаментами у стилі регентства.
Важливою складовою ансамблю пізньобарокових резиденцій були парки. Вочевидь, біля закладених чи відбудованих у XVII ст. замкових і палацових комплексів Радзивіллів, Збаразьких, Заславських теж відводилося місце для саду, хоча прямих іконографічних підтверджень цьому немає. Парки в резиденціях знані переважно за описами та графічними планами кінця XVIIІ ст. Зокрема, доволі чітке уявлення можна скласти про парк італійського типу у Вишнівці — розташований у межах фортифікаційних мурів, він був розділений на два яруси і оточений низькою стіною з декоративними кам’яними вазонами. Перший ярус розплановано як симетрично укладений навколо центральної осі партер з 6 частин, кожну з яких заповнювали орнаментальні композиції-бродері та герби подружжя Вишневецьких, у невисоких рамах із самшиту. На перехресті алей знаходився фонтан. На другому ярусі, до якого вели півкруглі сходи, було споруджено три павільйони з мансардовими дахами, також на горішній терасі відводилося місце для боскетів, укладених у геометризовані композиції зірчастих контурів, з чотирма округлими альтанками, сформованими з гілок. Павільйон-салон на центральній осі на графічній картограмі змальовано як відкриту лоджію з трьома арками, у двох бічних павільйонах містилися апартаменти для гостей і службові приміщення.
Збереглися письмові згадки про парк у резиденції Любомирських у Рівному — письменник і краєзнавець Тадеуш Єжи Стецький (у 1860-1880-х вийшла друком низка його праць, присвячені історії і культурі Волині) особливо відзначає багатий скульптурний декор саду — фігури міфічних героїв, божеств, кам’яні вази, урни, статуарна пластика Йозефа Лебласа. Й. Леблас — французький скульптор і автор стуккових декорацій, працював у 1745-1754 рр. в Підгірцях і Олеську на запрошення гетьмана Вацлава Жевуського. У цьому сенсі своєрідним зразком для магнатів слугував парк палацової резиденції великого коронного гетьмана Яна Клеменса Браніцького у Білостоку (Польща), який називали «Підляським Версалем» — споруджений у 1691-1697 рр. за проектом Т. ван Гамерена, палацово-парковий ансамбль було реконструйовано у 1728-1752 рр.
Доволі незвичне планування мав парк у резиденції жмудського старости Яна Миколая Ходкевича у Млинові (Рівненська обл.), закладений у 1780-х рр. за проектом Леопольда Шлегеля 1760-х рр.. Парк був розбитий на три частини: перша — репрезентативний сад італійського типу, що оточував палац з трьох сторін; друга — сад перед в’іздом до резиденції, з оранжереєю і будиночком садівника; третя — сад з фруктовими деревами і мурованою теплицею для дерев інжиру, розташованою за спеціальним каналом з водою. Кожна з трьох частин італійського саду, розташованих за основним корпусом палацу й іншими спорудами, укладена за іншою схемою. Центральним елементом тераси, що знаходилася на протилежному боці від в’їзної брами, була хрестоподібна альтанка з фонтаном, на горизонтальній осі з обох боків композицію цієї частини саду завершували півкруглі перголи (дерев’яні конструкції з декількох з’єднаних між собою арок і поперечних брусів, вкриті в’юнкими рослинами). Тут поєднувалися шпалери з липових дерев і боскети з каштанів і грецьких горіхів, що у XVIIІ ст. ввійшли в моду на теренах Речі Посполитої. В інших ділянках саду партери, сформовані з боскетів і квітів, влаштовано таким чином, щоби не закривати перспективу палацових споруд, краєвид з костелом селом неподалік.
Новаторським для резиденцій на українських теренах був парк, закладений у 1760-х рр. в маєтку литовського чашника Станіслава Костки Чарторийського в Корці за проектом німецького архітектора Фрідріха Августа Крубсаціуса. Тут було зіставлено елементи регулярного французького і пейзажного англійського парків, з мережею ставів і каналів і шістьма будиночками з колонними ґанками.
Джерела:
Kowalczyk J. Rezydencje późnobarokowe na Wołyniu // Przegląd Wschodni. — T. IV. — Z. 1(13). —1997. — C. 48-87
Kazimierz Bańburski, Andrzej Szpunar Zamek w Podhorcach w posiadaniu Rzewuskich i Sanguszków // Zamojsko-Wołyńskie Zeszyty Muzealne. — T. 2. — 2004. — C. 139-153
Михайлишин О. Резиденція князів Любомирських у Рівному: до історії розвитку та занепаду // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Т. CCXLIX. Праці Комісії архітектури та містобудування. — 2005. — С. 469-484