Українська естампна гравюра XVII-XVIIІ ст.: антимінси

Серед різновидів естампної гравюри у XVII-XVIIІ ст. особливого поширення набули антимінси, асоційовані низкою дослідників з традицією народної гравюри, передовсім через специфіку художньої мови, наближеної до примітиву. Проте з 1680-х рр. антимінси виконували ї професійні гравери, такі як Леонтій Тарасевич, Іван Щирський, Никодим Зубрицький, звертаючись не лише до візантійської, але й західноєвропейської іконографії.

Перші зразки естампної гравюри в Україні, вочевидь, з’являються на початку XVII ст. Зокрема, у 1616 р. у Львові Памво Беринда надрукував чотири графічні аркуші із зображеннями євангелістів, подібні тиражовані гравюри агіографічної тематики відомі з перших десятиліть діяльності друкарні Києво-Печерської лаври, заснованої у 1615 р. архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. За форматом і особливостями композиційної побудови ці твори були пов’язаними з книжковою графікою, навіть пізніше окремі графічні листки могли використовувати як ілюстрації до стародруків.

Серед різновидів естампної гравюри у XVII-XVIIІ ст. особливого поширення набули антимінси, асоційовані низкою дослідників з традицією народної гравюри, передовсім через специфіку художньої мови, наближеної до примітиву. Проте з 1680-х рр. антимінси виконували ї професійні гравери, такі як Леонтій Тарасевич, Іван Щирський, Никодим Зубрицький, звертаючись не лише до візантійської, але й західноєвропейської іконографії. Їхні роботи ставали свого роду прототипами для численних анонімних майстрів, котрі продовжували копіювати й тиражувати ці композиції аж до початку ХІХ ст. Вплив актуальних мистецьких стилів пізнього барко і рококо відчутний в антимінсах граверів, котрі працювали у Львові та Почаєві у другій половині XVII ст.. З-поміж них найвідомішими є антимінси, створені Іваном Филиповичем і Йосифом Гочемським, що теж неодноразово перевидавалися і розповсюджувалися навіть у віддалених від Львова провінціях впродовж декількох наступних десятиліть.

Антимінс — це тканина з зашитими частинками мощів святих, якою під час Літургії накривають престол у православних і греко-католицьких храмах. Їх виготовляли з різних матеріалів, оздоблюючи гаптуванням або від руки малюючи відповідний рисунок, проте у XVII ст. завдяки розвитку гравюри і заснуванню друкарень поширення набувають антимінси, надруковані на шовку та інших тканинах. Іконографія антимінсів була пов’язана з моментом освячення Святих Дарів і відображала знаряддя Страстей Христових — центром композиції був голгофський хрест, оточений відповідними написами, що вказували на дату консекрації, ім’я єпископа і назву храму, для кого призначався антимінс. Однією з найбільш ранніх пам’яток з такою іконографією, які дійшли до нашого часу, є антимінс 1141 р. з Георгіївського собору м. Юр’єв-Польський, що до 1340 р. входило до складу Володимиро-Суздальського князівства (тепер Росія). У православній Київській митрополії хрест на антимінсах продовжували зображати аж до 1620-х рр., коли на зміну давньому іконографічному типу приходять багатофігурні пасійні сцени. Тоді ж подібні сюжети утверджуються і в образотворчій традиції унійної Церкви.

Впродовж 1620-1640-х рр. одночасно розвивалися декілька варіантів трактування сюжетів, пов’язаних з темою Страстей Христових. У ранніх зразках друкованих антимінсів домінує образ «Христос у гробі», що від XVI ст. часто з’являється на антимінсах Східних православних церков. Це поясне зображення Ісуса у відкритому саркофазі зі складеними на грудях руками у жесті «благого мовчання», на тлі дерев’яного хреста. По обидва боки змальовано двох ангелів зі знаряддями Страстей (списом і губкою), а в чотирьох кутах розміщено круглі медальйони з фігурами євангелістів. Саме така сцена намальована на віднайденому в 1978 р. під час дослідження Ближніх печер Києво-Печерської лаври шовковому антимінсі патріарха Феофана, який він привіз до Києва у 1621 р.. Вочевидь ця реліквія, пов’язана з відновленням української православної церковної ієрархії Київської митрополії, мала важливе значення як своєрідний символ цієї події, тому вона виступала прототипом для перших антимінсів українських митрополитів і єпископів. Серед перших збережених київських пам’яток 1620-х рр. — антимінси Єзекиїла Курцевича (1622) й Іова Борецького (1627). Оригінальні гравюри для них були виконані в техніці деревориту. В обидвох варіантах композицію «Христос у гробі» доповнено зображенням чаші, до якої стікає кров Спасителя — такі зміни вказують на звернення до західної іконографії, а саме сюжету «Меса св. Григорія» задля унаочнення ідеї євхаристійної жертви.

Від 1630-х рр. акцент поступово переносять на символіку антимінса як плащаниці Господньої, зображаючи сцену «Покладання до гробу» — саме цю сцену обрав Київський митрополит Петро Могила для свого антимінсу. Хоча в низці тогочасних антимінсних гравюр для єпископа Галицького Єремії Тисаровського (1632) і Київського митрополита Сильвестра Косова (1648-1657) бачимо попередній іконографічний варіант «Христа у гробі». Знову ж таки, дослідники вказують і на грецькі візуальні джерела, що демонструють поширення цього сюжету ще в попередньому столітті, і на використання західноєвропейських зразків, що в підсумку спряли витворенню тієї композиційної схеми, яку повторювали на гравюрах антимінсів української православної та унійної церкви і у XVIIІ ст.. Багатофігурна сцена об’єднує тих, хто згідно з текстом Святого Письма, був присутнім під час зняття Ісуса з хреста й покладання Його до гробу, про ранній іконографічний тип антимінсів Київської метрополії нагадують зображення чотирьох євангелістів у картушах чи медальйонах і знаряддя Страстей, що обрамлюють центральну частину композиції.

Антимінси друкували лише в тих містах, де знаходилися єпископські кафедри, тому, вочевидь, вищому духовенству належала роль у виборі сюжету та майстра, котрий виконуватиме гравюру. Так, майстер, відомий за ініціалами ВФЗ, у 1642 р. створив антимінс для львівського єпископа Арсенія Желиборського, відомий київський гравер Ілля був автором низки антимінсів для Перемиського єпископа Антонія Винницького (1650), Київського митрополита Діонізія Балабана (1660), Чернігівського єпископа Лазаря Барановича (1680). Попри очевидну практику узгодження особливостей іконографії з замовником, ці твори засвідчують, що гравери могли вносити певні доповнення до усталеної схеми у вигляді додаткових фігур святих у медальйонах (передовсім тезоіменних покровителів єпископа, як на антимінсах Захарії Корниловича й А. Желиборського), укладених з рослинних мотивів, розташовуючи центральну сцену на тлі пейзажу з містом на другому плані (узагальнене зображення Єрусалима), компонували орнаментальні рами, по різному укладали текстові блоки і картуші з гербами єпископів.

Вже від останньої третини XVII ст. виразною є тенденція до ускладнення композиції антимінсів — сюжет «Покладання до гробу» із поясними зображеннями чотирьох євангелістів у медальйонах оточують широкою рамою із символами Страстей Христових, Нерукотворним Образом, розміщених у декоративних картушах (антимінси Чернігівських архієпископів Феодосія Углицького 1695 р. й Іоана Максимовича 1697 р.). Оскільки графічні оригінали для антимінсів тепер виконували у техніці мідьориту, змінюється і характер рисунку, з’являється світлотіньове моделювання форм, досконаліше змальовано постаті у різних ракурсах, в орнаментальних мотивах, реалістично трактованих гірляндах з квітами і плодами відчутний вплив бароко і рококо.

Наприкінці XVII ст. на антимінсах до багатофігурних сцен «Оплакування» і «Покладання до гробу» додають постать скорботної Богородиці з «мечами болю». Образ Mater Dolorosa, культ якого сформувався у католицькій релігійній традиції, в іконописі православної Церкви набув поширення з другої половини XVII ст.. Серед перших українських антимінсів із такими зображеннями дослідники називають датований кінцем XVII ст. антимінс православного Перемиського єпископа Інокентія Винницького, два антимінси І. Щирського для З. Корниловича (1700) та Йоасафа Кроковського (1708) а також два антимінси, створені у першій половині XVIIІ ст. для єпископа, а потім митрополита Афанасія Шептицького.

Оригінальне композиційне рішення має антимінс Київського митрополита Й. Кроковського 1708 р., де сцена «Оплакування» зі скорботною Богородицею розгортається під балдахіном, над яким підіймають завісу два ангели, також увагу привертає широке орнаментальне обрамлення, заповнене реалістично зображеними гілками і листям аканту, серед яких вплетені медальйони з постатями євангелістів. Проте зразком для наслідування для численних граверів став антимінс єпископа З. Корниловича, виконаний І. Щирським у 1700 р., в якому теж присутній образ скорботної Богородиці з сімома мечами, а навколо центральної сцени «Покладання до гробу» в картушах розміщено знаряддя страстей, фігури святих, пророків і євангелістів. Часто анонімні гравери комбінували елементи декількох антимінсів, автором яких був І. Щирський — переважно результатом подібної практики ставали спрощені, порівняно з оригіналами, композиції, більшість з них з’явилися в період з 1730 до1760 рр..

Таким чином, на Лівобережжі й Наддніпрянщині найбільш поширеною була композиційна схема антимінсу, сформована наприкінці XVII ст. у роботах відомих київських граверів. Разом з тим, твори І. Щирського наслідували й західноукраїнські майстри, хоча своєрідним орієнтиром щодо композиційного і стилістичного вирішення антимінсів на цих теренах до 1750-х рр. виступали також і гравюри Никодима Зубрицького. Натомість вже у 1760-х рр. Іван Филипович і Йосиф Гочемський, котрі співпрацювали з друкарнями у Львові та Почаєві, створили новий локальний варіант антимінса, відходячи від усталених прийомів зображення постатей згідно іконописної традиції. Звертаючись до художньої мови західноєвропейського релігійного малярства пізнього бароко, вони використовують складні ракурси, перспективне скорочення і «реалістичний підхід до відображення канонічного сюжету». Копії цих антимінсів єпископи надсилали до віддалених провінцій Західної України навіть наприкінці XVIIІ ст., коли майстри львівського осередку продовжували працювати зі старими іконографічними зразками.

Джерела:

Ткачук В. А. Українські православні антимінси XVII–XVIII ст.: система функціонування та смислове навантаження. Дисертація на здоб. наук. ст. канд. іст. наук: 07.00.01 / Ткачук Віталій Анатолійович; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — Київ, 2018. — 310 с.

Сидор-Ошуркевич О. Українська антимінсна гравюра XVIІ—XVIII ст. / Т. CCXXVII: Праці Секції мистецтвознавства. — Львів, 1994. — С. 171–182.

Бартош А. Козацькі реліквії першої чверті ХVІІ ст. з фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — 2012. — Вип. 21, ч. 2. — С. 321-328