Культурно-просвітницька діяльність социніан в Україні

Социніанство, як раціоналістичне християнське вчення, що відстоювало свободу совісті й рівність різних віросповідань, було націлене на гуманізацію міжособистісних стосунків. Воно завоювало прихильників серед української шляхти, ставши офіційною ідеологією антитринітаріїв (заперечували божественність Трійці), й завдяки твердженню, що боротьба на захист вітчизни не належить до тяжких гріхів. Віра в те, що праведне, високоморальне, розумне життя уподібнює людину до Бога, сприяла активній культурно просвітницькій-діяльності социніан, що яскраво проявилась у заснуванні навчальних закладів та друкарень. У пропонованому матеріалі розглянемо діяльність социніан в Україні, спираючись на дослідження Лани Перлулайнен.

Корені аріанства (з санскриту означає «шляхетні, благородні, сонячні»; з XVI ст. ─ социніанство) сягають І ст. н. е. На Нікейському соборі 325 р. це вчення було визнане єрессю й остаточно заборонене 381 р. Завдяки переслідуванням аріанство поширилось за межі Римської імперії, а в германських державах було панівним аж до VI ст., причому богослужіння велося національними мовами. За версією історика Аполлона Кузьміна, раннє християнство на теренах сучасної України до офіційного хрещення Русі мало ознаки аріанства. Про це, зокрема, свідчать аріанські хрести, що збереглися на старовинних храмах.

У ранньому Середньовіччі офіційне християнство остаточно перемогло, аріанство було знищене та відродилось у XVI ст. в середовищі кальвіністів як социніанство. Біля його витоків стояли іспанський лікар і богослов Мігель Сервет, італійські гуманісти Себастьяно Кастелліоні, Леліо Соціні (Социн), його племінник Фаусто, Бернардо Охіні, Пабло Альціаті, Валентино Гентилій, Франциско Станкар та інші. Їх переслідували і в протестантських, і в католицьких країнах. М. Сервета за наказом Жана Кальвіна спалили 1553 р. на вогнищі в Женеві. Перед смертю він сказав: «Мене спалять, але це лише епізод. Ми продовжимо нашу дискусію у вічності». Решта членів руху емігрували до Польського королівства, де панувала відносна віротерпимість, й розгорнули активну пропаганду своїх ідей.

Социніани вірили, що Бог не творить світ із нічого, а лише впорядковує вічну матерію і визначає закони її розвитку, втручається у природний хід речей лише в надзвичайних випадках, робить лише те, що не суперечить його натурі, і нічого не знає про майбутнє, яке є випадковим. Социніанський Христос не є спасителем: очікування спасіння ззовні позбавило би людей прагнення до самовдосконалення. Він, хоч і народжений від Духа Дівою Марією, за природою був звичайною людиною і піднісся над інши¬ми лише завдяки своїй місії: дав людям дороговказ, який скеровує до вічного життя. Вони вірили, що сутність релігії не в догматах чи обрядах, а в діях. Людина може нічого не знати про Бога і християнську мораль, але керуватися християнськими етичними нормами й бути «угодною» Богу. На їхню думку, справжні єретики не ті, хто невірно розуміє догмати, а ті, хто переслідує людей за їхні погляди. Як відомо, не впевнені у правоті свого вчення є найменш терпимими. Саме вони вдаються до насильства. Фауст Социн прибув до Польщі 1579 р., де вже діяла аріанська громада, й активно влився в діяльність конфесії: проводив диспути, писав і видавав книги, зокрема «Катехизис». Социніан-радикаліст Петро Гонезій проголошував полум’яні проповіді проти феодальної влади й церкви, що мали серед шляхтичів резонанс (діло не могло відставати від слова). Волинянин Андрій Чаплич, Ян Пшипковський з Малопольщі, Ян Немоєвський з Люблінщини звільнили своїх селян від окремих повинностей. Воєвода подільський Ян Сененський 1564 р. відновив містечко Раків (Сандомирське воєводство), куди запросив на прожиття багатьох єдиновірців. Тут була утворена релігійна комуна, заснована на принципах спільності майна, віросповідної та національної рівності, обов’язкової загальної фізичної праці. У Ракові відбувались синоди социніан, функціонувала вища школа ─ Раківська академія, в якій на початку XVII ст. навчалося 1000 учнів із 300 відомих сімей, в тому числі вихідці з України. Працювала там і одна з кращих друкарень того часу. Від 1602 до 1638 рр. в ній побачили світ 246 книжок, зокрема «Антапологія...» Євстахія Киселя, видана під псевдонімом Геласія Дипліца, а також драматичний твір «Трагедія руська» ─ перше відоме ви-дання, надруковане розмовною українською мовою.

Другим за значенням після Киселина социніанським центром стала Гоща. Збір і школу в цьому місті бл. 1600 р. заснував український магнат, краківський каштелян Гаврило Гойський. На посаді шкільного куратора в Гощі працював Андрій Любенецький, найвидатніший социніанин Речі Посполитої. 1602 р. «сьехал в Гощею в город к пану Госкому, да в Гоще иначеское платне с себя скинул и учинился миранином и учал в Гоще учитися в школе по-латински, и по-польски и лютеранской грамоте» майбутній московський цар Димитрій Самозванець. Про перебування Лжедмитрія в Гощі писав Януш Острозький у листі до короля: «Я знаю Димитрія вже декілька років, оскільки він жив досить довго в монастирі мого батька в Дермані, потім він пішов звідти і схилився до анабаптистів, виконуючи їхній обряд».

Доволі швидко социніанство охопило майже всі східні землі Речі Посполитої. Наприкінці XVI ст. у польсько-литовській державі діяла 171 антитринітарна громада, що об’єднувала бл. 20-30 тис. віруючих. На початку XVII ст. течія вже мала міцні позиції у кількох регіонах України, передусім у Холмсько-Белзькому й Галицькому. Тут социніани створили громади в Белзі, Бончі, Гоздіпі, Дубецьку, Дублянах, Заршині, Круп’ї, Ланцуті, Ліску, Поморянах. У 1620-х рр. існували осередки в Бережанах, Судовій Вишні й на теренах Перемишльської єпархії.

Найбільша кількість социніанських громад була в берестейській, волинській та поліській землях. Окрім численних сіл, збори існували в містах Володимирі, Луцьку, Острозі, Кременці, Рівному, Дубні. Серед социніанських патронів-українців були магнати Микола Олесницький та Ян Кішка, шляхтичі з родів Іваницьких, Кандибів, Сенют, Гойських, Рогожинських, Пронських, Гулевичів-Воютинських та інші. У селі Хорошеві ще 1581 року вчений-социніанин Валентин Негалевський здійснив один з перших перекладів Євангелія на українську розмовну мову.

На Закарпатті социніанство проповідував Франциск Станкар, громади були створені в Мукачеві, Бардієві, Колошварі, Себені, Марош-Вашаргелі.

У першій третині XVII ст. поширилось аріанство і на Київщині. Головними патронами руху були підкоморій київський і староста овруцький Стефан Немирич і його діти ─ Юрій, Стефан, Катери¬на, Олена, ловчий Київського воєводства Стефан Войнаровський, чернігівський підчаший Петро Пересіцький, київський каштелян Роман Гойський, посол від Брацлавського воєводства Микола Ободенський та інші.

Социніани приділяли багато уваги поширенню освіти й пік¬лувались про заснування шкіл. Коштом покровителів-магнатів оплачувалася запрошена звіддалік професура, а школа та учнівські конвікти (гуртожитки) розташовувались у наданих чи спеціально збудованих магнатом приміщеннях. Відома роль Стадницьких і Потоцьких у функціонуванні Дубецької та Панівецької шкіл; Крилівський освітній заклад існував завдяки Остророгам; школу в Берестечку утримували князі Пронські, а волинськими та київськими социніанськими училищами опікувалися Чапличі, Сенюти-Ляховецькі, Гойські, Немиричі. Під протекцією цих же людей знаходили притулок на віддалених «українних» землях переслідувані теологи та проповідники-антитринітарії.

Серед социніанських вихованців були українці, вихідці з українських земель, особи, життя яких безпосередньо було пов’язане з Україною. Це, передусім, волинський шляхтич Євстахій Кисіль, відомий социніанський поет Збігнєв Морштин, Юрій Немирич, який потім перейшов у табір Богдана Хмельницького й навіть публічно відмовився від протестантської віри. І хоча із самим Б. Хмельницьким спільної мови не знайшов, зате зблизився з Іваном Виговським, за дорученням якого склав текст Гадяцької угоди, підписаної з Польщею 1658 р.

Польська влада починаючи з кінця 1630-х рр. поступово обмежувала діяльність социніан у Малій Польщі та Галичині. 1639 р. в Більську було страчено міщанина Івана Тишкевича, якому перед цим «вирвано язик, обрубано руки і ноги» за відмову складати присягу в ім’я Трійці. 1640 р. розпочався судовий процес проти родини Чапличів за те, що вони поширюють «заборонену сеймовими і трибунальськими зборами аріанську секту» й надають притулок аріанським діячам з інших міст. 1644 р. за вироком трибуналу Чапличам було наказано вигнати социніан з Киселина й Березька. Юрій Чаплич не виконав декрету, і його, а також со¬циніанських проповідників, покарали позбавленням громадянських прав та вигнанням. 1647 р. Йонаша Шліхтинга за публікацію книги «Сповідування віри» було засуджено до смертної кари. Социніан зобов’язали закрити всі друкарні та шко¬ли. Відповідно до постанови, друкування, розповсюдження і навіть зберігання социніанської літератури каралось вигнанням з країни та конфіскацією майна. Наступного року сейм оголосив, що опіка Варшавської конфедерації 1573 р., що гарантувала некатоликам певну свободу віросповідання, не поширюється на социніан. Вони втратили будь-який правовий захист на території Речі Посполитої. 1658 р. в Дазьві (поблизу Володимира) відбувся синод (збори тільки керівників руху) социніан ─ останній у Речі Посполитій.

20 липня 1658 р. сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу про вигнання социніан з краю. Якщо вони хотіли залишитись на батьківщині, мусили зректися своєї віри, якщо відмовлялись ─ мали залишити державу протягом трьох років. Потім цей термін було скорочено до двох років. 10 липня 1660 р. було оголошене останнім днем перебування социніан у Речі Посполитій. Щоправда, після цього деякі жінки відкрито проповідували социніанство, бо постанова поширювалась лише на чоловіків. Тому 1662 р. сейм заборонив і жінкам сповідувати цю «єресь». Але навіть такі «драконівські» закони не викорінили социніанства. Судові процеси над членами руху тривали в Речі Посполитій аж до початку XVIII ст.

Більша частина социніан емігрувала в Німеччину, Францію, Англію, Голландію, де поступово влилась у громади редемптористів, частина вигнанців осіла у Трансільванії, дехто виїхав до Америки. Інші залишились у Польщі, Україні, Білорусі та перейшли в католицизм чи православ’я, аби зберегти своє життя. Те, що не вдалося зробити Короні та католицькій церкві, швидко завершила Визвольна війна. Нетерпимість, від якої застерігали социніани, перемогла.

Як бачимо, віра в Бога, як етичний ідеал до якого мусять прагнути люди, якнайкраще відповідала духу ренесансного гуманізму, що й засвідчила культурно-просвітницька діяльність социніан в Україні.