Стародавній Галич

Художня культура галицько-волинських земель становить цікаве і особливе явище українського Середньовіччя. З одного боку, вона постала на традиції, сформованій в Київській Русі, й органічно споріднена з нею. З іншого, вона й різниться від неї. Тут було вироблено художню мову, витоки якої однаковою мірою пов’язані з Руссю і Візантією та Західною Європою. Особливо відчутний вплив західноєвропейської романіки в архітектурі й скульптурі, котра стала особливим маркером в мистецькій карті галицьких земель. У представленому матеріалі запропоновано поглянути на галицько-волинську художню культуру в дискурсивному ключі — як на одне з явищ, сформованих в лоні києворуської традиції, частину, хоч і відмінну, Київської Русі.

Архітектура західних земель становить надзвичайно своєрідне явище у контексті києворуського мистецтва ХІІІ століття. На жаль, традицію місцевого будівництва було перервано татаро-монгольським нашестям, а згодом і вимушеною латинізацією. Цим великою мірою пояснюється фрагментарність збережених пам’яток та артефактів, а, проте, вцілілі архітектурні споруди дають достатній для реконструкцій і узагальнень матеріал. Специфіка географічного розташування у найзахіднішій частині Руської землі (на кордоні з Польщею і Угорщиною, близькість до Києва та Володимира-Волинського, Гродно і Полоцьку), велика кількість міст обумовили особливості розвитку ареалу. Спочатку існували на цій території два князівства — Перемишльське і Теребовльське, які порівняно швидко об’єдналися в Галицьке князівство (при Володимире Володаровичі, 1124 — 1153).

Інтенсивне зростання міст, що виникають один за одним, свідчить про розвинену економіку, а також, можливо, про вплив західних земель, де XII століття ознаменувався справжнім розквітом міського життя і міських громад. Замовником будівель тут виступає не тільки князь, але і городяни. Порівняно швидко формується протистояння міських боярських еліт до князя. Тут велося самостійне літописання (Галицько-Волинський літопис), вивчення текстів якого також дозволяє виявити деякі характерістики цього культурного кола. Мові і характеристикам літописця притаманні конкретність і реалістичність, в ньому немає епічного розмаху і вольового напору Новгорода або яскравих емоцій володимирського літописання. Типові для інших староруських літописів поетичні описи творів мистецтва: «ікони чюдна», «сосуди дивні», «каміння драгое», зорієнтовані на не розділений свідомістю емоційний і зоровий образ, змінюються значно предметнішими визначеннями. Конкретний реєстр зорових компонентів, послідовність у переліках, їх предметність, об’єктивований підхід до опису «виробів» мистецтва виявляють те, що можна було б охарактеризувати як матеріальний, логічний, раціональний світогляд, характерний для західного латинського світу. Водночас структура залишається у своїй суті руською, хоча і відчутно зміненою завдяки перерахованим особливостям.

Пам’ятки з найраннішого періоду галицького зодчества, завдання якого визначені утвердженням православ’я в цих землях, збереглися досить посередньо. Другий період пов’язаний з часом Ярослава і Романа Галицького і представлений незначним числом будівель, проте в його колі виокремлюють два різних стилістичних етапи: романський і готичний. Третій період збігається з короткотривалим захопленням цих земель католиками (1215 — 1219). Нарешті, четвертий — період князювання Данила Романовича Галицького, який розширив межі князівства, уклав унію з католиками і вельми успішно протистояв татарам, виходить за межі домонгольского мистецтва. Галицьке князівство разом з Волинським — єдині Руські землі, де збереглося монументальне кам’яне будівництво, незважаючи на монгольське розорення. Це свідчить, по-перше, про спадкоємність архітектурної традиції, по-друге — про матеріальні можливості, і, врешті-решт, істотно коригує загальноприйняту картину розвитку культури в цих землях. Важливо підкреслити, що основні етапи розвитку галицького зодчества збігаються з загальними мистецько-культурними процесами Київської Русі, а в деяких випадках (пізній етап) значно доповнюють сформовані уявлення.

Храмів раннього періоду збереглося небагато: церква Іоанна в Перемишлі (1119 — 1124 або 1166), церква Спаса в Галичі (вперше згадана Іпатіївському літописі в 1152), а також безіменний кам’яний храм в Звенигороді-Галицькому. Однакова білокам’яна кладка з добре обтесаних квадрів, спільний спосіб укладання стрічкових фундаментів з дуже широкою платформою, схожі обриси планів, вкрай стриманий декор — характерні риси архітектури того часу. Серед ранніх галицьких споруд, без сумніву, виділяється храм в Перемишлі: він має справді масштабні розміри (ширина підкупольного квадрату становить майже 9 м), а стіни і стовпи дуже тонкі. Якщо храм був хрестокупольним і з кам’яним склепінчастим перекриттям, то його конструкція відрізнялася високою технічною майстерністю і досконалістю, водночас артіль, що будувала в Галицькій і в Залеській землях, використовувала звичайні пропорції храмів (ширина подкупольного квадрата 4,5 — 5 м). Сумнівним є твердження про використання класичного типу вписаного хреста, оскільки збереглись вони лише на археологічному рівні.

Походження артілі, яка будувала для князя Володара Ростиславича ці храми, вдалося уточнити. Найімовірніше, це Краків, де у костелі Анджея справді можна виявити деякі спільні риси (виключаючи, звичайно, латинський план храму) з будівлями в Галичі і в Залеських землях. В першу чергу це ступінчасті обриси вівтарних на півкіл, хрещаті стовпи близьких пропорцій, відсутність профілів (обломів) в кутових пілястрах, близькість мотивів і характер промальовування вельми скромного декору. Малопольська артіль не мала власницького підпорядкування: це були вільні ремісники, що працювали на приватних замовленнях. Саме цим пояснюється їх імовірна поява в Галицькій землі, хоча відомо і про широке залучення місцевих кадрів для допоміжних робіт.

церква Пантелеймона в Галичі
Портал церкви Пантелеймона в Галичі

Другий етап галицького зодчества збігається з часом князювання Ярослава Осьмомисла, онука Володара. В цей час в Галич приходить нова артіль майстрів (перша була передана Юрію Долгорукому, де в той же період будувала для нього храми в Переславлі і Кидекші), судячи з усього, з Угорщини, з якою галицькі князі підтримували дружні зв’язки. На думку О. дослідників, артіль могла була збірною: до неї увійшли майстри з першої Малопольської артілі (можливо, місцеві ремісники, навчені романськими архітекторами), угорські зодчі, котрі керували будівництвом, а також нові польські будівельники. За гіпотезами вчених, нові каменярі і зодчі з’явилися в Галичі ще при батькові Осьмомисла — князя Володимира (Володимиркові Галицькому). Саме вони звели Успенський собор у Галичі (1140-і або 1150-ті), будівництво якого збіглось, мабуть, з утвердженням в Галичі єпископської кафедри. Від споруди, як і від інших пам’яток того часу, маємо лише археологічні фрагменти. Вони, однак, дозволяють судити про те, що це був традиційний храм з нартексом, розмірами якого відповідають масштабам Успенської Печерської церкви, але розширений галереями по всьому периметру. Використання замість хрещатих або квадратних стовпів круглих колон, причому досить тонких (1м), змушує думати, що внутрішній простір не мав хор і був вирішений як зальний. Можливо, щоб компенсувати відсутність хор всередині храму, було облаштовано галереї та нартекс. Романська техніка, причому з використанням білого каменю і високо цінованого алебастру, поєднувалася в соборі з романським різьбленим декором, фрагменти якого були виявлені при розкопках: тут були перспективні портали з різьбленими архівольтами, аркатурний фриз (знайдено фігурні консолі), зооморфні рельєфи. Підлога вистелена кольоровими поливними керамічними плитками із зображеннями птахів.

У цей же час будується так званий Полігон, що започатковує групу галицьких споруд незвичайної типології: круглих ротонд або квадрифоліїв. Полігон, зокрема, являв собою квадрифолій, причому значного розміру (його ширина близько 10 м). Ще більшу споруду такого ж плану виявлено розкопками М. К. Каргера біля села Побережжя; ротондами були храми, розкопані в урочищі Воскресенське, і церква Св. Іллі. Значному поширенню таких пам’яток слід завдячувати угорським майстрам. Ця форма, яка давала відкривала можливості для створення єдиного зального простору, прижилася в Галицьких землях. Не випадково Галицькі землі — єдиний ареал, де круглі або пелюсткові храми зустрічаються і після татаро-монгольської навали, у XIII — на початку XIV ст. Фрагментарно збережене оздоблення Полігону поєднує білокам’яне різьблення на фасадах і керамічні підлоги всередині. Храми нової типології могли мати різне завершення: так, тонкість стін Полігону змушує думати, що його покриття було дерев’яним, інші — товстостінні споруди, можливо, були навіть двоярусними.

церква Пантелеймона в Галичі
Церква Пантелеймона в Галичі. Сучасний вигляд

Церква Св. Пантелеймона в Галичі (бл. 1200 р.) — єдина з галицьких споруд, що збереглася доволі цілісно. Церкву звели за князювання Мстислава Удатного. Її будівництво здійснювалося новими майстрами і в новому, готичному стилі. Опори храму були не хрещатого типу, а складними, багатоступінчастими: такими ніби між звичайними лопатками помістили пучки гранчастих колонок. Таку ж форму мали пілястри на стінах храму і на апсидах, розташовані навпроти стовпів. Ці вертикальні тяги швидше за все переходили в ребра хрестових склепінь в бічних навах і слугували базою для тяг, що утворюють додаткові (східчасто-завищені) арки в центральному просторі під барабаном. Такого типу конструкції, готичні за походженням, в церкві Св. Пантелеймона виявилися з’єднаними з хрестокупольною системою, що свідчить про високий професіоналізм і сміливість зодчих, прекрасно знайомих з арсеналом досить розвинених до рубежу ХІІ —ХІІІ ст. готичних форм і конструкцій, які, проте, ніколи до цього не поєднувалися з центричною купольною спорудою і системою вільно поставлених опор.

церква Пантелеймона в Галичі
Фрагмент оздоблення церкви Пантелеймона в Галичі

Зовнішній декор в церкві Св. Пантелеймона уцілів лише частково. Тонкі колонки з капітелями на апсидах, декор, перспективні портали з різьбленням — ще романські за формами, але настільки тендітні, позбавлені пластичного наповнення, витончено накреслені і опрацьовані, що можуть бути розцінені як матеріальне втілення перехідного етапу від романського стилю до готики. Не випадково тут, хоча і боязко, виникають перші натуралістическіе мотиви, характерні для готики. Останній етап зодчества Галича на початку XIII століття представлений єдиною спорудою — церквою Благовіщення. Розкопані фундаменти однонавної споруди з подовженим пресбітерієм змушують думати, що її зведення на посаді Галича пов’язане з коротким періодом польсько-угорської окупації князівства під час малолітства Данила Романовича, з вимушеною латинізацією населення: «єпископа і попи ізгна з церкви, а свої попи приведе латинські на службу», — повідомляє літопис. Виключне місце галицького зодчества серед інших регіонів Русі в домонгольский час обумовлений його більш тісними контактами з Західною Європою, широким використанням типології західного зодчества, а також тим, що тут в XIII в. відроджується будівництво після монгольскої навали.

На основі матеріалів книги Галини Колпакової «Мистецтво Давньої Русі. Домонгольський період». (Колпакова Г. Искусство Древней Руси. Домонгольский периодю — Спб.: «Азбука-Классика», 2007. — 598 с.)

Повернутись назад