Архітектура Галицько-Волинського князівства
Монументальна архітектура стала яскравим відображенням художньої традиції, сформованої на теренах галицько-волинських земель. Будучи органічним продовженням будівельно-планувальних принципів візантійсько-київської архітектурної школи, вона ввібрала в себе сучасні західноєвропейські романські, а згодом і готичні риси. Такий своєрідний мистецько-стилістичний синтез ліг в основу становлення галицької архітектурної школи, про пам’ятки котрої ітиметься в наступному матеріалі. Дослідженням галицько-волинської архітектури і мистецтва займався зокрема відомий дослідник українського середньовіччя Михайло Фіголь, фрагменти праці якого лягли в основу нашого тексту.
У Галицько-Волинському князівстві монументальна архітектура була провідним видом мистецтва. Кам’яне будівництво розвивалося у сакральній церковній, палацовій світській та оборонній архітектурі. Галицько-Волинська архітектура ґрунтується на принципах сформованих в києворуській будівельній традиції, а отже, є органічним продовженням візантійської. Однак ввібрала вона в себе й інші риси, які дають підстави трактувати її як явище стилістично неоднорідне, яке, проте, засноване на позиціях синтезу. Мається на увазі західноєвропейська романська складова, що виразно фігурує в спорудах галицько-волинського культурного ареалу. Органічне поєднання візантійсько-київської просторової композиції з романською будівельною технікою, елементами романського декоративного оздоблення обумовили характерні особливості галицької архітектурної школи. Риси романської архітектури рельєфно виступають передусім у церковних спорудах. Вони становлять складний синтез архітектурних шкіл з різноманітними прийомами засобів оздоблення.
Структура романського храму добре виявилась і в його зовнішньому вигляді: чітко окреслені нави, трансепти, хори, півкруглі виступи апсид. Велике вужоподібне перекриття розміщувалось на центральному середохресті. Зводили також бічні вежі, здебільшого квадратні або восьмигранні. Масивні стіни ззовні доповнювались протирозпірними потовщеними лопатками, на які спиралось на коробове або хрестове перекриття. Такі споруди мали справді масивні стіни з вузькими аркоподібними прорізами вікон. В оформленні фасадів, зокрема центрального, вводиться характерний мотив аркад, запозичений від візантійської архітектури. Генеза романської стилістики досліджувалась багатьма авторитетними науковцями-медієвістами. Я. Пастернак вважав, що найбільший вплив мали Німеччина і Франція, П. Раппопорт спирався на польські пам’ятки, О. Іоаннисян доводить, що на ранньому етапі розвитку галицька архітектура була під впливом польської, а в зрілий період галицьке будівництво розвивалось безпосередньо від угорської архітектурної школи. Він, як і Раппопорт, вважає, що у Перемишлі, а пізніше в Галичі, працювала будівельна артіль, яка прибула сюди з Малопольщі. Потім ця артіль переїхала до Володимиро-Суздальського князівства, а до Галича запросили нову — з Угорщини. Саме їй приписують спорудження Успенського собору та ротонди-квадрифолія. Більшість дослідників, зокрема Я. Ісаєвич, Й. Пеленський, М. Каргер, вбачають витоки її романської традиції у Великоморавській державі, яка стала центром поширення західноєвропейських мистецьких тенденцій на східнослов’янські землі.
Відображення великоморавських будівельних традицій вбачають у білокам’яній ротондальній церкві в Перемишлі, датованій приблизно ХІ — ХІІ ст. Коли столицю Перемишльського князівства було перенесено у 1141 році Володимиром Володаровичем до Галича, то, очевидно, романські архітектурні традиції через майстрів перейшли у Галич і злилися з місцевими архітектурними принципами, що й обумовило стилістично синтетичний характер галицької архітектурної школи. Поширенню великоморавських впливів на західних теренах Русі сприяв і той факт, що чехи вже від ІХ ст. підтримують дружні контакти з Візантією, запрошують до себе єпископа з Константинополя.
Через Галич романізуючи тенденції переходять і в інші міста руських князівств, зокрема у Володимиро-Суздальщину.
Згадки про середньовічний Галич відомі вже від ІХ ст. Достеменно відомо, що в Х ст. на південній частині галицького городища постає окольний град, оточений валом. Місто відчутно розширило свої межі в ХІ ст., розростається й оборонно-архітектурна інфраструктура. Центральну частину міста творив додатково укріплений дитинець з князівськими і боярськими дворами, будівлями для церковного кліру. Свідчення про існування язичницьких культових споруд у давньому Галичі відомі від ІХ — Х ст. Християнська церковна архітектура з’явилась після прийняття християнства, муровані ж храми почали зводити у ХІІ ст. Археологічні дослідження і літописні свідчення вказують на те, що дерев’яна церква стояла на місці храму Різдва у Галичі, фіксується наявність так званих портових святинь — церков, зведених на річкових пристанях. У Галичі такою спорудою була дерев’яна церква Михайла, що стояла вище гирла річки Лукави.
До найдавніших пам’яток мурованого будівництва Галича належить також церква Спаса. Фундаменти і археологічні рештки були докладно обстежені й проаналізовані (у 80-х роках на розкопках працювали Іоаннисян та Раппопорт). Вважають, що це був чотиристопний хрестокупольний храм близький до квадрата з трьома апсидами, збудований у квадровій білокам’яній техніці, яка ніде до цього часу на Русі не застосовувалась. Існує припущення, що церква Спаса була сполучена галереєю з княжим палацом, про що є згадка в літописі 1152 р. Така архітектурна практика доволі поширена в той час, зокрема двірські церкви поєднувались з житловими спорудами галереями також у Боголюбові. Княжий палац з церквою Спаса, який стояв на високому березі притоки Дністра, був, як припускають, заміською князівською резиденцією. Коли столицею став Галич, виникла потреба опорядити нову резиденцію в межах міста, яке швидко розросталось. Постала вона на Крилоській горі, де вже був давніший монастир. У справі розбудови Галича велике значення має Ярослав Осмомисл. За його правління спорудили нову святині великого об’єднаного князівства — Успенський собор. У другій частині Крилоської гори (біля Золотого току) виникає пишно оздоблений фресками та мозаїками кам’яний палац з придворною церквою.
Успенський собор став єпископською кафедрою, освячено його у 1157 р. Виявлені фундаменти кафедрального Успенського собору мають форму за схемою візантійського квадрата з трьома півкруглими апсидами і шістьма стовпами для опори центральної купольної частини. Ця частина з півночі й півдня замикалася притворами, що утворювали разом з нею органічну цілість. Зі східного боку була захристія, а з західного — баптистерій. Є версія, що собор був оточений з трьох боків галереями, можливо, мав не один а три куполи. При археологічних розкопках собору виявлено велику кількість кам’яних різьблених деталей (профілі пілястрів, фрагменти колон, фігурних масок, зубчастого та валкового фриза). Споруда мала багато вікон, можливо засклені вітражами.
Знайдено також фрагменти з фресковим живописом. Визначальним фактором у формуванні ідейно-художнього образу споруди став загальний задум і прийнятна типологічна структура, що розвинулася в архітектурній пластиці та інших деталях. У ХІІ ст. в Галичі були місцеві майстри-будівничі, які добре володіли технікою кам’яного мурування, знали особливості романської архітектурної пластики.
Чільне місце у галицькому будівництві на ранньому етапі розвитку посідає храм Кирила і Мефодія, фундаменти якого відкрили Л. Лаврецький та І. Шараневич у 1882 році. План цієї церкви тринавней видовжений, подібний на давнішу церкву Спаса. Стовпи в ньому трохи зміщені в західному напрямку, а апсиди навпаки заглиблені всередину споруди. Стіни храму почленовані пілястрами. Можливу, були входи, що нагадували перспективні портали західноєвропейських романських соборів. Датують храм Кирила і Мефодія кінцем ХІІ — початком ХІІІ ст.
Серед галицько-волинських архітектурних пам’яток згадуються також храм і палац у Звенигороді Галицькому. Звенигородський собор — прямокутна, тринавна, триапсидна, чотиристопна споруда, близька за типом до перемишльської церкви Івана та галицької Спаської церкви. Храми такого зразка, як вважають дослідники, були типовими зразками галицької архітектури ХІІ ст.
Важливе місце у галицькій архітектурі середини — друг. пол. ХІІ ст. належить ротондам, витоки такої будівельної традиції пов’язані з Великоморавською державою. Першою ротондою на галицько-волинських землях була черемиська ротонда, датована кін. Х — перш. пол. ХІ ст. Виявлені на галицьких землях ротонди — це круглі храми з одною чи двома апсидами, хрещаті квадрифолії, а також ротонда з одною апсидою і притвором. До перших храмів ротондового типу відносять фундаменти так званого Полігону на Залуківській височині у Карповім гаю.
Унікальним явищем в контексті давньоруської архітектури стали храми-квадрифолії, які зводили тільки на галицько-волинських територіях. Характерним зразком такої архітектури є церква Бориса і Гліба з села Побережжя. Вважається, що ротонда мала оборонну функцію. Дослідження Борисоглібської ротонди-квадрифолія доводять безпосередній зв’язок такого типу храму з архітектурною традицією Чехії. Ще одну галицьку ротондальну церкву виявив і розкопав Я. Пастернак у 1941 році на Воскресенськім у Крилосі. Дослідники вказують на спорідненість між галицькою Воскресенською і закарпатською Горянською ротондами.
До ротондального типу належить також церква пророка Іллі в урочищі Прокалеїв сад на Крилоській горі, яка достояла аж до ХVIII ст. До галицької архітектурної школи належить і ротонда в Горянах: ззовні кругла, всередині — шість півкруглих заглиблень (одне розібрали в ХІV ст. і добудували квадратний притвор), в нижньому ярусі мала чотири вікна, у верхньому — шість.
їЦерква Пантелеймона в Галичі. Реконструкції
Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. галицькі архітектурні традиції утверджувалися. У цей час розбудовуються та зміцнюються оборонні монастирі навколо Галича, котрі досі потребують більш ретельного й ґрунтовного дослідження. Найхарактернішою пам’яткою стародавнього Галича зламу ХІІ — ХІІІ ст. вважається церква Пантелеймона, яка разом з монастирськими спорудами була обведена високим земляним валом. Як припускають, церква мала компактні розміри, посередині храму у формі квадрата стоять стовпи-філяри з чотирма пілястрами, що ділять храм на три нави різної висоти. Добре збереглися фронтальна західна стіна з порталом, вирішеним у стилі романських перспективних порталів, стіни бічних нав та апсид, середня апсида і філяри всередині до висоти 3,5 м. Головний західний портал завершується півкулею з глибоким архівольтом, який підтримує чотири стовпці по обидва боки дверей, що цікаво, котрі різняться одні від одних. Перший кістковий типово романський, другий кошиковий — оригінальний. Декоративне оздоблення романського характеру мають апсиди храму.
До групи архітектурних пам’яток ХІІ — ХІІІ ст., побудованих у до монгольський період, відноситься також церква Василія і храми Холму, де була церква Іоанна Златоустого (триапсидна хрестокупольна), церква Святої Трійці. В декорі храм Іоанна мав багато рис романського стилю — скульптурне сюжетне оздоблення тимпанів порталів особливо характерне.
Після монгольського нашестя, в часи котрого галицько-волинська архітектура зазнала відчутних втрат, будівельна діяльність поступово відновлюється — відбудовують ушкоджені будівлі, водночас починають зводити нові церкви. Серед пам’яток другої половини ХІІІ — початку ХІV ст. церква Різдва у Галичі і церква Миколая у Львові. Львівська Миколаївська церква споруджена у спрощеній конструктивній системі, центральна нава займає весь простір основного об’єму, бічні ж не виокремились в самостійні відділені нави, відсутні тут під купольні стовпи. Функцію опор у східній частині виконують виступи стін разом з прилеглими до основного об’єму притворами, а в західній частині барабан купола опирається безпосередньо на стіну, що відділяє основний об’єм від притвору. Перекриття основного простору куполом дало змогу створити композиційно своєрідну церкву,, яку підкреслювали поступові підвищення окремих архітектурних об’ємів у єдиний художній образ.
Традиції галицької архітектурної школи продовжує будівництво ХIV ст., попри те що на той час домінує готична стилістика, галицька архітектура й надалі дотримується візантійсько-романських традицій. Готичні ж елементи впроваджуються несистемно, присутні радше в декоративному плані. Специфічним зразком синтезу візантійсько-романської структури з готичним декором є Вірменська церква у Львові. Первісна архітектура собору, збережена зараз у вівтарній частині, — це тринавна композиція з трьома апсидами і купольним завершенням. Центральна нава відчутно ширша за бічні, а середня апсида виступає далі за бічні. Барабан має 12-гранну, а не традиційну круглу форму, перекриття також гранчасте. Арки та вікна загострені (кілеві), готичні впливи відчутні й у виконанні профілів пілонів.
До пам’яток кінця ХІІІ — ХІV ст. належить монастирська церква у Лаврові та пізніша від неї церква Богородиці в Рогатині. Оригінальна конструкція лаврівської церкви збережина лише в центральній частині, де однак, виразно простежується схема візантійського характеру. Півсфера купола оперта на арки, поєднані між собою парусами, від апсид відходять три напівкруглі тяги, які спираються на середні чотири аркові стіни. У цій споруді присутні й готичні елементи — стрільчасті луки й контрфорси. Архітектурно близьким до лаврівської церкви виявився рогатинський храм. Церква Богородиці у Рогатині утворена трьома архітектурними об’ємами — вежею з притвором на стовпах, головної нави та апсидної частини. Вікна стрільчастої форми, перекриття над нар тексом — хрещате. Стрільчасте перекриття головної нави підпирають два масивні восьмигранні стовпи. Головна нава майже квадратна в плані, центральна півкуляста апсида трохи виступає за дві бічні. Такий вид вужоподібних композицій у церковному будівництві проявився в галицькій архітектурі тільки у післямонгольський період. Рогатинську ж церкву датують ХV ст.
Поряд з сакральною архітектурою активно розвивається кам’яне оборонне будівництво, а також будівництво княжих палат. Збереглися рештки оборонних веж у Столп’ї біля Холма, також є відомості, що Данило збудував вежу в Холмі. Збереглась вежа ХІІІ ст. у Кам’янці на Берестейщині. Оборонний характер мала сторожова вежа у П’ятничанах — кам’яна, квадратна в плані, з шатровим завершенням. Стояли оборонні вежі і навколо Галича — відомо про чотири такі споруди, названі за топографічним принципом. Замкові укріплення були й у Львові, які вперше відкрили аж у 1970-х.
Добре укріпленим і густо забудованим був Галич. Місто мало кам’яні ворота, фортифікаційну систему з ровів і валів. Чільне місце в Галичі посідав великокняжий палац, до комплексу якого входила і двірська церква. Княжі палати побудовані ще за часів Ярослава Осмомисла, ймовірно, разом з Успенським великокняжим собором. Описи княжого палацу, який не зберігся, дає Іпатіївський літопис 1152 р. Залишки палацової споруди відкрито також в Звенигороді. Археологічні дослідження терену Галицько-Карпатського пограниччя виявили сліди наскельних давньоруських оборонних споруд: скелі у Бубнищі, біля Болехова, у селі Розгірче над річкою Стрий. біля села Урича на Сколівщині.
До групи давніх пам’яток належать також скельні та заглиблені в землю монастирі. Найвідоміший скельний монастир був в Бакоті над Дністром недалеко від Кам’янця-Подільського, схожі монастирі були в Бубнищі, Розгірчі та Уричі, а також Улашківцях, Рукомиші та Струсові.
Отже, галицька архітектура являла собою сформоване мистецьке явище, що розвиваючись в загальному руслі давньоруської культури, набула специфічних ознак, що походять від західноєвропейської, переважно романської, а згодом і готичної, традиції. Синтез полягав у поєднанні києворуської хрестокупольної структурної типології і романської декоративної пластики, реалізований в балковій будівельній техніці на місцевому матеріалі — тесаному камені. Поступово запозичені архітектурні підходи обростають місцевими будівельними практиками і постає оригінальна галицька школа. На першому ранньому етапі розвитку галицької архітектури основна увага приділялась конструкції, яка полягала у вирішенні хрещатого склепіння з купольним перекриттям і масивними гладкими білокам’яними стінами без декору. Оздоблювались тільки перспективні портали, город часті фризи й зовнішні аркатурні пояси, в інтер’єрі скульптурним різьбленням прикрашали стовпи-філяри в частині капітелей. Зрілий період розвитку галицької архітектури у ХІІ ст. ознаменований формуванням дуже органічних форм архітектурного синтезу візантійсько-київської планувальної композиції і декоративно-пластичного романського декору. На третьому етапі галицької архітектури, який визначають кінцем ХІІ — початком ХІІІ ст. з’являється потяг до складніших архітектурних форм, пошуками динамічних образів, втілених в центричних спорудах, які тоді набули великої популярності. У постмогнгольський період будівельна традиція продовжує розвиватись, зберігаючи за основу києворуську хрестокупольну структуру. Готичні риси починають проникати в галицьке будівництва в ХIV ст. і застосовуються в будівництві ХIV — XV ст. Середньовічне будівництво на галицьких землях розвивалось послідовно, в межах єдиної будівельної техніки, на засадах стилістичної однорідності — переважав близький до квадрату план, чотиристопна конструкція, триапсидне завершення.
На основі монографії Михайла Фіголя «Мистецтво стародавнього Галича» (Фіголь. М. Мистецтво стародавнього Галича. — Київ: Мистецтво, 1997. — 224 с.).