Візантійське художнє ремесло і Київська Русь

Середньовічне мистецтво належить до явищ, природу яких визначають поняття синкретичності, канонічності, програмності та анонімності. Художник був покликаний творити, прославляючи Бога, зрікаючись власного его. Іманентною особливістю середньовічних творів мистецтва – чи то собор, чи ілюмінований рукопис, чи ікона – є тісний зв’язок з ремісничою традицією, особливо у виконавчо-технічному плані. Художники володіли не просто вмінням малювати чи проектувати, вони були безпосередньо залученими до всіх стадій творення мистецького твору, самі виготовляли матеріали. Реміснича художня традиція, отже, впливала і на архітектуру, і на образотворче мистецтво, і, звичайно ж, на декоративне. Києворуське ремесло формувалось водночас на ґрунті попереднього досвіду, виробленого чи/і набутого слов’янами до періоду утворення києворуської держави і прийняття християнства, та запозиченого від Візантії, в основі якого лежала вже суто християнська ідея форми та стилю. Одним з найбільш знаних дослідників мистецтва Русі є Василь Пуцко. Матеріали його дослідження, присвяченого проблемі києворуської ремісничої художньої традиції, її зв’язку з візантійським мистецтвом, наводимо у наступному матеріалі.

Києворуське художнє ремесло становило собою явище, у якому присутні і запозичення форм від візантійського мистецтва, і подальший незалежний розвиток. Водночас важко відокремити предмети візантійського імпорту від творів, що виникли в самій Київській Русі. Ще важче означити в багатьох випадках національну належність майстра.

Від часу зведення першої мурованої київської церкви — Десятинної — майже постійно виникала потреба оздоблення сакральних інтер’єрів кам’яним різьбленням. Візантійських мармурів, привезених з Херсонеса або імпортованих з самої Візантії, не вистачало, тому з’являються зразки, виконані з місцевих порід каменю. Найпридатнішим виявився рожевий шифер, або лупак, родовища якого були біля Овруча. З нього виконано парапети в чернігівському Спаському соборі. Сьогодні відомо лише шість плит з стриманим геометрично-орнаментальним різьбленням: ромби з вписаними в них медальйонами і хрестами. Софійські рельєфні композиції мають складнішу структуру. Вважається, що в Софії працювали майстри-іноземці, які започаткували розвиток кам’яного різьблення в Русі.

Шифер прекрасно надавався для обробки і виконання орнаментальних композицій, здебільшого зверталися до стрічкових плетінок, запозичених від книжкової ілюмінації греко-східного походження, особливо грецьких скрип торіїв, що діяли в Італії. Хоча києворуським зразкам притаманний ряд особливостей, які дають підстави вважати, що традиція кам’яного різьблення принесена сюди через Балкани.

Проте розвиток мистецтва різьби по камені не набув таких масштабів, як заповідалося в чудових зразках Софійського і Спаського соборів. Зокрема, рельєфи Успенського собору печерського монастиря демонструють спрощений підхід і в композиційному, і в технологічному аспектах.

Водночас відчувається прагнення прищепити молодому візантійсько-київському мистецтву наслідування неокласицистичних моделей. Наприклад, використовували композиційні схеми різьблення, якими прикрашали скриньки зі слонової кістки, проте з очевидним спрощенням, викликаним нерозумінням іконографії й дуже вишуканих форм.

Чернігівсько-київські шиферні різьблення являють собою окрему сторінку в історії монументальної пластики Київської Русі другої половини ХІ ст. Так званий саркофаг княгині Ольги, знайдений біля Десятинної церкви, за стилем і манерою виконання синхронний плитам Софійського собору. Чернігівське і галицьке різьблення ХІІ ст., виконане на вапняку і пісковику, виразно тяжіє до іншого мистецького кола, зовсім неспорідненого з візантійською художньою традицією.

Розвиток металопластики Київської Русі відбувався по-іншому. Викликаний потребами християнізації Київської Русі візантійський мистецький імпорт започаткував розвиток місцевого середньовічного ремесла, за формами і призначенням цілком відмінного від традиційних поганських виробів східних слов’ян. Водночас існує проблема недостатньої кількості автентичних пам’яток того часу, спираючись на вивчення яких, можна було б з абсолютною певністю підтвердити цю теорію. Серед збережених пам’яток одиниці були виконані з коштовних металів, передусім золота, здебільшого з Візантії імпортували бронзові вироби. До прикладу, процесійні хрести. Під час розкопок початку ХХ ст. Вікентій Хвойка у Києві виявив бронзові хрести, які зараз зберігаються в київському історичному музеї та колекції Ханенків. На них виконано рельєфні зображення святих, мучеників, розміщених в медальйонах.

Візантійські твори металопластики в Києві здебільшого датуються 1000 — 1100 роками. Водночас досі залишається проблемою розмежувати так званий імпорт, речі виготовлені візантійцями в Русі і твори місцевих майстрів, які орієнтувалися на візантійську художню традицію. Також вплив на становлення і розвиток києворуського художнього ремесла мали майстри, що походили з Балканського півострова. Зокрема, вважається, що велика частина творів потрапляла на наші землі завдяки солунському осередкові, характерні риси художньої мови якого помітні і у творах коропластики, і в кам’яному монументальному рельєфі.

Стилістичні і формотворчі прояви цієї традиції вбачають і в найстарших типах київських хрестів-енколпіонів, що, імовірно, належать до доби правління Ярослава Мудрого. Хрести-енколпіони здебільшого являють собою бронзові пекторальні релікварії, утворені з двох стулок, прикрашені з зовнішнього боку рельєфними чи різьбленими зображеннями. Такі форми, власне, набули поширення на Балканах на межі Х — ХІ ст. Генеза цих виробів, однак, сягає палестинської мистецької спадщини юстиніанівської доби.

Пишучи про те, як візантійське художнє ремесло інспірувало певні напрями у київській металопластиці ХІІ — ХІІІ ст., неможливо не згадати чудово налагоджене виробництво речей, прикрашених перегород частими емалями. У цій царині руські ювеліри досягли неабиякої майстерності і в сенсі техніки, і в сенсі естетичного рівня.

Захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 році дуже позначилось на розвитку візантійського художнього ремесла, а також відобразилось і на мистецькому житті Києва та деяких інших руських земель. Імпорт значно скорочується, що позитивно позначилося на розвитку місцевих художніх традицій, хоча поняття еталонності візантійських зразків все-таки не нівелюється, але попередньо поширене наслідування поступається місцем адаптації.

На жаль, сучасній науці відома лише мізерна частина візантійського художнього імпорту до Київської Русі, але й не викликає сумнівів роль і значення роль ремесла Візантії для становлення і розвитку місцевої мистецької традиції. Саме візантійська традиція стала тим містком, котрий надійно з’єднав молоду християнську культуру Східної Європи з давніми традиціями, коріння яких сягають елліністичного часу, спираються на спадщину давньоримської цивілізації.

На основі тексту статті Василя Пуцка "Візантійське художнє ремесло і Київська Русь (Пуцко В. Візантійське художнє ремесло і Київська Русь // Записки НТШ. Праці секції мистецтвознавства. — Том ССХХVII, Львів, 1994. — 510 с. — С. 15 — 28).