Осередки книгописання та пам'ятки середньовічної писемної культури
Від великокняжого періоду Київської Русі до наших днів збережено відносно невелику групу пам’яток книжкового мистецтва. Але разом з тим сучасна наука володіє достатньо широкими матеріалами й документально зафіксованими відомостями, щоб розглядати рукописну книгу домонгольського часу як явище зі сформованою писемною та образотворчою традицією у контексті широкого дискурсу східноєвропейської середньовічної культури Х — ХІІ ст. У наступному матеріалі пропонуємо огляд відомого дослідника історії книги Володимира Овчіннікова, присвячений осередкам книгописання та пам’яткам києворуської писемної культури домонголького періоду історії Київської Русі, де було закладено традицію, що мала розвиток і в наступні епохи української середньовічної культури.
Історію рукописної книги Київської Русі звикло починають від часу прийняття християнства, хоча ймовірно, початки книгописання є підстави виводити від ранішого часу. Дослідники вважають, що великі скрипторії діяли у Києві вже при Десятинній церкві, а потім і при Софійському соборі. З цих майстерень вийшли знамениті пам’ятки руської писемності і мистецтва великокняжої доби — Остромирове Євангеліє (1056 — 1057), Ізборник Святослава (1073). Згодом виготовлення книг, переписування рукописів налагодили і у монастирських скрипторіях. Ченці могли працювати над книгою суто самостійно або колективно, тобто артіллю.
У XI — XII ст. в Києві діяло 18 монастирів, найзначнішим серед яких став Києво-Печерський монастир, де також існувала розвинена практика виготовлення і переписування манускриптів. Зокрема, в одному з текстів Києво-Печерського патерика згадано інока Ларіона — книгописця, а також ченця Никона, який переплітав списані аркуші, фальцював їх у зошити і складав з них блоки рукописів потім оформлював у палітурні кришки. Названо й ігумена Феодосія, який пряв «вервіє» (нитки для зшивання зошитів).
Києво-Печерський монастир став справжньою духовною академією, де здобували освіту майбутні ієрархи православної Церкви і де творили славетні літописці. Тут Великий Никон (?-1088) склав у 1072 — 1073 літописний звід, у якому уточнив хронологію руських історичних подій і виклав дані Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава; ігумен Іоанн створив у 1093 — 1095 рр. „Початковий звід“, на сторінках якого чи не вперше звинувачував князів у міжусобицях, що призводили до поразки руських військ у битвах зі степовикам половцями; чернець Нестор — літописець і письменник — написав тут у 1113 р. руський літопис „Повість минулих літ“, органічно пов’язавши києворуську історію із загальносвітовим історичним процесом і традиційно дотримуючись християнської історіографії
[Цит. за Овчінніков В. Історія книги: Еволюція книжкової структури. — Львів: Світ, 2005. — 420 с.]
«Повість минулих літ», отже, визнається дослідниками, як одна з найважливіших пам’яток в історії руської писемності, вона цінна і як історичне джерело, і як культурно-мистецький артефакт. До нашого часу дійшло багато руських літописних зводів, на початку яких вміщена «Повість минулих літ». Найбільш повними з них вважаються Лаврентіївський, Іпатіївський та Радзивіллівський літописи.
Лаврентіївський літопис, як вважається, виконано у 1377 р. в одному з монастирів Новгорода ченцем Лаврентієм. Цей літописний звід містить «Повість минулих літ», твори Володимира Мономаха, а також літописні списки, де висвітлюються події, пов’язані з Київською державою та боротьбою князів за Київ.
Іпатіївський літопис, у якому зібрані списки південно-руських літописних зводів, складений у XV ст. в Іпатіївському монастирі Кост¬роми. Крім «Повісті минулих літ», у літописний звід увійшли Київський і Галицько-Волинський літописи, а також літописні списки, де розповідається про боротьбу князів за київський престол. Радзивіллівський літопис близький до Лаврентіївського. Він традиційно починається з «Повісті минулих літ». Цей літопис, можливо, був складений у XIII — XIV ст. в одному з монастирів Смоленська. Зберігся список кінця XV ст. Літопис багато оздоблений: його доповнено аж 617 мініатюрами. З XVII ст. рукопис літописного зводу зберігався в бібліотеці литовського князя Богуслава Радзивілла, який у 1668 р. подарував його бібліотеці прусських герцогів Кенігсберзьких. Тому літопис у книгознавчій літературі отримав назву Радзивіллівський, або Кенігсберзький.
Більшість інших збережених літописних зводів, як правило, також починаються з «Повісті минулих літ».
Києво-Печерський монастир активно розвивався, розростався і набував все більшого духовного і культурного авторитету. Він набув статусу осередку києворуського книгописання. Тут у ХІІІ ст. було створено ще одну важливу пам’ятку української середньовічної писемності — Києво-Печерський патерик, який крім релігійних текстів, містить і багато відомостей історичного характеру, передусім від XI — XII ст. На його сторінках викладено оповіді з життя та про діяння найвідоміших християнських діячів і ченців Києво-Печерської лаври. Авторство частини новел до Патерика — «Про святого блаженного Агапіта, безмездного лікаря», «Про преподобного Мойсея Угрина», «Про Микиту Затворника, який після цього був єпископом у Новгороді» та ін. — належить талановитому чорноризцеві Полікарпу.
Заслуга Києво-Печерського монастиря у розвитку культури й освіти надзвичайно велика. Зокрема зафіксовано свідчення, про те, що від середини ХІ і до кінця ХІІ ст. тут підготовлено до служіння по всіх землях Київської Русі аж 50 єпископів, які були освіченими книжними людьми.
Наприкінці XI ст. та у XII ст. визначним осередком освіти та книгописання стає Видубицький монастир, заснований у 1070 р., що стояв на київській околиці Видубичах на правому березі Дніпра. На початку ХІІ ст. він перебирає ініціативу найбільш продуктивного книгописного осередку від Києво-Печерського монастиря. Тут працювали письменники й перекладачі, тексти яких мають велике значення для розвитку української середньовічної писемності. Зокрема, ігуменові Лазарю належить «Переказ про Бориса і Гліба», який набув у Київській Русі великої популярності.
У Видубицькому монастирі ігумен Сильвестр протягом 1116 р. відредагував і доповнив «Повість минулих літ». Сильвестр був духовним наставником дорадником Володимира Мономаха (1053 — 1125), який у 1113 р. став Великим київським князем, тому літописець приділив увагу його діяльності.
Видубицький монастир заснував Всеволод Ярославич (1030 — 1093), зробивши «вотчим», тобто родовим монастирем династії Мономаховичів. Саме тому літературна діяльність видатного державного діяча Володимира Мономаха, який написав у 1117 р. «Повчання дітям», дослідники книги пов’язують із писемною школою Видубицького монастиря. До того ж у «Повісті минулих літ» подано текст цього твору, про що пише у своїй «Історії книги» Володимир Овчінніков.
Видубицький монастир до кінця X ст. залишався одним із головних осередків київської писемної школи. Ігумен монастиря Мойсей був досвідченим книжником та оратором, досконало знав Святе Письмо і володів грецькою мовою. У 1200 р. він склав Київський літопис, до якого увійшли самостійні твори: Сімейна хроніка Рюриковичів, Чернігівський літопис Ігоря Святославича, Літопис переяславського князя Володимира Глібовича та Похвальне слово Рюрикові Ростиславичу. Літопис Мойсея дійшов до нашого часу в Іпатіївському літописному зводі (1119 — 1200).
Важливою пам’яткою києворуської писемності другої половини ХІІ ст. став художній літературний твір «Слово о полку Ігоревім» (1185 — 1187). У науковому середовищі, проте, немає абсолютної одностайності щодо походження пам’ятки, її безумовну належність до середньовічної культури. Висловлювались навіть припущення про можливу фальсифікацію тексту у ХІХ ст. Однак ця гіпотеза не має підтримки в офіційній науці. Автор відображає невдалий похід у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1150 — 1202) в половецькі степи і звертається до володимиро-суздальського князя Всеволода, київських князів Рюрика та Давида Ростиславичів і галицького князя Ярослава Володимировича (Осмомисла) із закликом об’єднатися й спільно виступити проти ворогів на захист своєї держави, яка є спадщиною усього князівського роду.
Ім’я автора „Слова...“ невідоме. Він був дуже добре обізнаний з київською топографією (описує церкви, „золотоверхий терем“, інші будівлі) та знав про все, що пов’язане з життям київського князя Святослава. Можливо, автор був із князівського оточення. Українські дослід¬ники дійшли висновку, що автором „Слова о полку Ігоревім“ міг бути київський боярин Петро Бориславич, який займався редагуван¬ням і складанням києворуських літописів
[Цит. за Овчінніков В. Історія книги: Еволюція книжкової структури. — Львів: Світ, 2005. — 420 с.].
Поступово із розвитком писемності у Київській Русі відбувається поступ у царині навчання і науки. Відомо, що вже від ХІ ст. при церквах і монастирях створювали початкові школи, а пізніше — при Ярославі Мудрому — у Софійському соборі, Києво-Печерському і Видубицькому монастирях були засновані навчальні заклади вищого типу.
Володимир Овчінніков пише:
Початкові школи мали, ймовірно, різні навчальні програми, оскільки з літописів відомо, що до одних шкіл набирали дітей заможних верств населення, до інших — дітей старост і священиків. У своїх дослідженнях М. Грушевський підкреслює, що ці школи відрізнялися за обсягом навчання та призначенням вихованців: у початкових школах готували майбутніх дяків, псаломщиків для допомоги священикам, у привілейованих — виховували дітей церковних ієрархів, князівських і боярських родин, майбутня діяльність яких була пов’язана з державним правлінням, військом, княжим двором і вищим церковним служительством. У початкових школах, можливо, в основному навчали читанню, а хто продовжував навчання — опановував писання та лічбу. Основними підручниками були Апостол і Псалтир. У навчальних закладах вищого тину навчали іноземних мов і правил риторичного й поетичного стилю. Навчальна програма була запозичена у візантійських аналогічних шкіл і передбачала вивчення богослов’я, філософії, граматики, співу. Навчання контролювалося київською церковною ієрархією, більша частина якої складалася з греків, що отримали вищу освіту у Візантії. Вони були і викладачами багатьох дисциплін. Можливо, школи вищого типу і підготували перших „книжників“, які переклали багато рукописів слов’янською мовою з грецької ще при Ярославі Мудрому. Вищу освіту отримували не тільки духовні служителі, а й представники князівського дому та боярських родин, наприклад, син Ярослава Мудрого — Всеволод. Освіту здобували й жінки із заможних родин: у 1086 р. в Києві князівна Анна Всеволодівна при Андріївському монастирі, де вона була черницею, заснувала школу, в якій близько 300 дівчат н грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю. Уміння читати й навіть писати половині XI — першій половині XII вже невипадковим явищем серед населення Руської землі
[Цит. за Овчінніков В. Історія книги: Еволюція книжкової структури. — Львів: Світ, 2005. — 420 с.].
У ХІІ ст., коли відчутно зріс попит на книгу, починають з’являтися і світські переписувачі манускриптів, однак їм було важко конкурувати з великими монастирськими центрами, які володіли потужним інтелектуальним та фінансовим ресурсом. У Софійському соборі, Печерському, Видубицькому монастирях поступово організовувалися широковідомі літературні об’єднання, а навколо потужних скрипторіїв — колективи фахівців із книжкової справи. Їхніми зусиллями були сформовані літературно-мистецькі напрямки книжкової культури.
Ченці монастирів майстерно володіли каліграфією і на високому мистецькому рівні оздоблювали рукописи. Підтвердженням цього є Остромирове Євангеліє (1056 — 1057), Ізборник Святослава (1073), Мстиславове Євангеліє (1103 — 1117), виготовлені у княжому скрипторії при соборі св. Софії в Києві, Юріївське Євангеліє (1119 — 1128), яке, очевидно, також переписано у Києві.
Крім трьох потужних київських книжкових осередків, у XII ст. книги виготовляли в інших містах і монастирях Київської держави. Наприклад, у монастирях на території Галицького та Волинського князівств в Успенському храмі Галича, монастирі у с. Городище (поблизу теперішнього Червонограда Львівської обл.), а також у монастирях Чернігівського, а пізніше і Новгород-Сіверського князівств.
До нашого часу дійшло досить мало книг з домонгольського періоду, і тому певний час вважалося, що рукописна книга у давньоруську епоху була явищем недостатньо поширеним. Але історик Б. Сапунов, вивчаючи феномен поширення освіти та книгописання на Русі, що виник в XI ст., пише: «Використо¬вуючи сучасну термінологію, можна стверджу¬вати, що тоді на Русі виник інформаційний вибух». Ґрунтовно проаналізувавши архівні документи, Б. Сапунов дійшов висновку, що з X ст. і до середини XIII ст. на землях Київської Русі було побудовано близько 10 тисяч церков, для ведення літургійних служб у яких було потрібно не менше як 90 тисяч рукописів. Визначаючи цю цифру, вчений виходив з канонічного мінімуму, встановленого статутами Студитського і Єрусалимського православ¬них монастирів, за якими обов’язковими були 8 церковних книг: Євангеліє апракос — основна частина Нового Завіту, яка описує життя та навчання Ісуса Христа; текст розміщений не за чотирма євангелістами, а розкладений для богослужбового читання протягом року; Апостол апракос — містить «Діяння апостолів» і їх вчення; текст розкладений для богослужбового читання протягом року; Служебник — православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб на кожен день, святців і настанов ведення богослужіння; Требник — православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб і правил виконання треб; Псалтир — одна з книг Біблії, яка складена зі 150 псалмів — пісенних молитов; Тріодь пісна — книга церковних пісень і молитов — трипісенних канонів для богослужінь у буденні дні; Тріодь цвітна — книга церковних пісень, молитов — трипісенних канонів для богослужінь у святкові дні; Мінея загальна — збірка про життя святих, складена за церковним календарем.
Цей мінімум для використання при проведенні служб внесений у церковний статут для парафіяльних і домових церков, а для монастирських храмів і кафедрально-єпископських соборів потрібно було значно більше рукопи¬сів — у середньому 25 — 30. А коли до всіх цих розрахунків додати ще численні світські книги та Четьї-Мінеї, то книжковий фонд Київської Русі у домонгольську добу повинен був складатися зі 130 — 140 тисяч рукописів.
Джерело:
Овчінніков В. Історія книги: Еволюція книжкової структури: Навч. посібн. — Львів: Світ, 2005. — 420 с.: іл.