ХІІІ ст. в історії Київської Русі звикло розглядають як час важких потрясінь і випробувань, які серйозно позначились на розвитку будівництва та мистецтв. Сучасні дослідники, проте, не схильні трактувати цей час, як роки мистецького занепаду, чи навіть стагнації. Навпаки першу третину ХІІІ ст. називають періодом розквіту, часом активних новаторських підходів в мистецтві. Зокрема у сакральній архітектурі переосмислено традиційні хрестокупольні просторові структури, на зміну яким приходить центричний варіант храму з висотним розкриттям простору. На культурній мапі Русі з’являються нові художні центри, в межах яких формуються і реалізуються виразно окреслені архітектурні та образотворчі програмні засади. Насамперед мається на увазі Галицько-Волинське князівство. Особливістю архітектурного розвитку Русі у ХІІІ ст. стало акцентування на конфесійних відмінностях і строге дотримання православної східнохристиянської архітектурної традиції, особливо щодо планувально-композиційних рішень. Водночас романські й готичні впливи присутні в технічній та естетично-декоративній рецепції. Великої ваги в мистецькому процесі першої половини ХІІІ ст. відіграють архітектурні та будівельні зв’язки між давньоруськими центрами, завдяки яким широкого розвитку набуває стилістичний напрям, реалізований в динамічних вужоподібних композиціях. ХІІІ століття, незважаючи на непрості історичні обставини, стало своєрідною єднальною ланкою, що допомогла зберегти тяглість середньовічної мистецької традиції в художній культурі України.

У сучасній історичній науці києворуську культуру ХІІІ ст. віднедавна почали трактувати у дещо зміненому ключі. Нові відкриття дозволили переглянути усталений погляд щодо автохтонності розвитку руського мистецтва того часу. Спроби охарактеризувати цей непростий період як час поступового поєднання грекофільських смаків і становлення самобутніх художніх пошуків, у світлі новітніх студій видаються до певної міри неповними і завуженими. Головні хронологічні рубежі цього етапу визначено двома датами: 1204 рік — захоплення Константинополя хрестоносцями і 1234 — 1237 роки — татаро-монгольська навала. По суті, відкладений на третину століття крах давньої києворуської культури, запізнілий відносно розорення столиці православного світу і Візантійської імперії, дозволив зберегти спадкоємність з загальновізантійською традицією, культивованою в мистецтві XII ст., а також створити своєрідний запас культурної міцності для майбутніх випробувань, яких довелось зазнати Русі у ХІІІ ст. Перша третина XIII ст. для давнього руського мистецтва — період розквіту. В цей час набуває широкого поширення новий тип хрестокупольного храму з вежоподібним верхом, виникають масштабні за значенням стінописи в храмах, створюються ікони нового монументального стилю. У цей період безсумнівні точки дотику з загальними процесами в східнохристиянському мистецтві, де виникають нові стабільні, часто героїчні інтонації, а також (особливо в архітектурі та скульптурі) народжується непряме співзвуччя явищ в західноєвропейському мистецтві.

До формування типу вежоподібної храмової споруди, орієнтованої на висоту, давньоруське зодчество розвивалося практично в межах єдиного хрестокупольної архітектурної просторово-планової композиції, яка, проте, мала широку варіативність в розмірах, художніх прийомах і засобах виразності. Тим часом, починаючи з XII ст., паралельно формувалася інша лінія: вона будувалася на нових типах споруд (центричних безстовпних храмах, храмах-ротондах і квадрифоліях), а також переосмислювалась не так конструкція і типологія, як емоційна наповненість інтер’єру і зовнішнього оформлення хрестокупольної споруди, що призвело до народження так званих висотних, вежоподібних будівель. Істотно, що в архітектурі, на відміну від живопису, рубіж століть, пов’язаний в образотворчому мистецтві зі зміною стилю, був відзначений розширенням варіативності в будівництві. Є припущення, що велика кількість планових рішень, велика кількість хрещатих споруд, в тому числі і тих, що зорієнтовані на храми-квадрифолії Афону, зумисне цитування візантійських зразків в архітектурі, яка на той час, по суті, стала вже самодостатнім явищем, можна трактувати як своєрідну реакцію на тогочасні історичні події, а сааме — латинську окупацію Константинополя (1204). Поява нових типів, тим не менше, не зупиняє традиційного будівництва, імовірно, втілені новації навіть не були в чисельному пріоритеті. Сучасні вчені не схильні пов’язувати появу вежеподібних храмів з так званими «прогресивними» князями — така гіпотеза фігурувала в деяких популярних соціологічних дослідженнях. Насправді ж споруди такого типу замовляли і фундували не тільки князі, а також монастирські громади, купці, бояри.

Більшість центрических споруд відома лише на археологічному рівні (за винятком Іллінської церкви в Чернігові). Існує припущення, що на формування центричного типу храму великий вплив у зрілому середньовіччі мала Ахенська капелла (спрощений варіант константинопольського храму Сергія і Вакха і Сан-Вітале в Равенні), яку деякі дослідники трактують як прототип так званих" палатіумів" (поєднаних з ротондальними храмами), які набули значного поширення в Чехії, Угорщині і Польщі від часів місії Кирила і Мефодія, які будували власне такі круглі церкви. Цей варіант центричної споруди за асоціацією з круглою ротондою Гробу Господнього набув значного поширення завдяки Хрестовим походам. Такі храми виникали як обітні капели лицарів і паломників в Святу землю. Однак навіть в порівняно близьких до Заходу територіях Києві і Смоленську ротонди не набули повсюдного поширення, можливо, у зв’язку з тим, що будували їх в основному вихідці з Заходу (смоленську ротонду, до прикладу, називали німецькою божницею), а також з тим, що вівтарний простір в них був максимально вкорочений і це викликало труднощі у здійсненні православної літургії, яка вимагала тридільного вівтаря. Справді популярним такий архітектурний тип став тільки в галицьких землях.

Унікальним зразком збереженого безстовпного центричного храму залишається Іллінська церква в Чернігові (перша половина XII ст.) — споруда з нартексом, увінчана одним верхом, що спирається на пілони, злиті з кутами стін. Такі храми добре відомі з археологічних досліджень: їх виявили в Старій Рязані, Переславлі Південному, у Володимирі-Волинському.

Незважаючи на відмінності в типології, ротондальні і вежоподібні храми ріднять між собою пошуки особливої виразності: прагнення до компактного, орієнтованому на висоту об’єму, монолітність завершення, перетворення у внутрішньому просторі. Становлення вежоподібного храму пов’язане з ранніми спорудами — церквою Спаса на Берестові та храмами в Полоцьку, хоча більшість дослідників визнають паралельний пошук нового типу, який походив у багатьох руських центрах. Домонгольскі висотні храми не змінювали традиційної хрестокупольної конструкції, якщо бути точним, то ці зміни були мінімальними. Думка про те, що паралельно з трансформацією зовнішнього вигляду будівель (більш динамічних, складних) всередині храму з’явилася система підвищених східчастих арок, зараз трактується як помилкова. Жодного домонгольського храму з автентичною, а не реконструйованою системою такого типу не збереглося. Ці храми відомі в східнохристиянському мистецтві (Афон, Велика церква Студениця, 1206) і мали підстави, щоб з’явитися на Русі, але подальші пошуки руського середньовічного зодчества XIV в. змушують виключити цю можливість.

Нова архітектурна концепція була підтримана в колі києво-смоленських князів, які активно цікавились і займалися культурою. Особливо вдалим і плідним для її реалізації став період київського дуумвірату (спільне правління Святослава Чернігівського і Рюрика Ростиславича Смоленського), а потім правління на київському престолі Рюрика. Навколо князя Рюрика сформувалось винятково широке коло культурної еліти — родичі князя, в тому числі його дружина і невістка, покровителька філософів, архітектор Петро Милоніг, білгородський єпископ Адріан і видубицький ігумен Мойсей. Нова концепція розвивала висотну орієнтацію церковної архітектури, була зорієнтована на створення відчуття польоту, намагалась перебороти земне тяжіння, трансформувати матеріальну скутість. Ці риси до певної міри можна спостерігати і у візантійській архітектурі ХІІ ст., але у всій повноті ідея архітектурного вертикалізму втілилась в готичному стилі в Західній Європі.

Особливістю києворуських висотних церков стало поєднання збереженої хрестокупольності і виразності, принципово ідентичної «готичному» типу мислення, створивши оригінальний архітектурний синтез класичної центричної купольності з новою динамічністю і яскравою емоційністю.

Особливого розквіту вежоподібна церковна архітектура набула на півночі — в Смоленську і Новгороді.

Церква Параскеви П’ятниці в Чернігові (1207) — одна з найпізніших серед збережених будівель такого типу. В існуючому вигляді храм — результат реставраційної роботи П. Д. Барановського, що відновив пам’ятку на основі розробленого ним методу «нарощування цегли», хоча насправді храм під час бомбардування був зруйнований дощенту підпружних арок, і при цьому вціліли лише північно-східний (в повному обсязі) і південно-західний стовпи.

Єдність всіх завершальних елементів, компактність, ідеальна центричність об’єму, симетрія фасадів зробили зовнішній вигляд П’ятницької церкви цілісним і новаторським. Потужна пластика, скульптурно виліплений масив будівлі владно підкреслюють енергію росту вгору. Існує припущення, що храм спорудив Петро Милоніг, придворний будівничий князя Рюрика, однак стрімкість еволюції його конструктивних і стилістичних поглядів в межах невеликого хронологічног періоду видається аж надто швидкою. А яскраво виражений вертикалізм і тяжіння до застосування стрільчастих форм все-таки пов’язують із впливом готики, знаної тут передусім завдяки контактам із архітектурою Сербії, де вона була добре відома. Також ці впливи приходили за посередництва західноукраїнських галицьких земель.

На основі матеріалів книги Галини Колпакової «Мистецтво Давньої Русі. Домонгольський період». (Колпакова Г. Искусство Древней Руси. Домонгольский периодю — Спб.: «Азбука-Классика», 2007. — 598 с.)