На думку Сергія Аверинцева, який студіював проблеми семантики назви Святої Софії в богословському і культурному вимірах, головні аспекти в трактуванні Премудрості в київському храмі пов’язані з написом, що оточує втілення Церкви — зображення Богоматері в консі апсиди. «Господь посеред неї та не порушиться» — цей напис оперізує поверхні стін в межах центральної конхи, слугуючи своєрідним символом внутрішнього смислу Софії Київської. Якщо Софія укладає місто і державу, то Богоматір — уособлення образу Церкви — утримує його. Взаємна суголосність держави і віри, яка зародилась ще на перших порах державного становлення християнства і остаточно сформувалась в епоху Юстиніана, невипадкова.

За задумом програматорів київської мозаїки, вони немислимі один без одного. Епітет київської Оранти — «Непорушна стіна» — разом з вірозаступницьким смислом має і державні аспекти. Непорушна стіна охороняє цілісність і неприступність священного міста і священної держави. А стрімкий злет містобудування Київської Русі після хрещення, безперечно, пов’язаний з символікою богобереженого міста, богобереженої держави. Саме тому будівництво Софії супроводжувалось зведенням нових оборонних стін — місто-град як відторгнуте від печенізького степу місце, як захист від дикості і хаосу стає прихистком віри, мудрості і науки, являючи оптимістичний образ майбутнього для молодого християнського народу. Град — це дім Премудрості, відділений від зовнішньої тьми, він носій християнського просвітлення, місце, де стоять храми, він оберігається Богоматір’ю. Град і храм — це образ земного і небесного Єрусалиму, тому на стінах Софії Київської представлено події з Єрусалиму реального — Сіонської горниці. Імовірно, з тими ж унікальними смислами, що поєднали державу і віру, слід пов’язувати вражаючу єдність релігійного і світського: в загальному задумі і декорації Святої Софії.

Також в образності Святої Софії виразно прочитується прагнення втілити переможне, тріумфальне начало, святковий блиск і молоду силу. Ще один аспект сприйняття храмового комплексу прочитується завдяки використанню іконографічно вивірених, традиційних давніх образних та композиційних ідей. Такий вибір зроблено невипадково. Сам храм, його архітектурні форми, розіграні в ньому ритмічні взаємозв’язки, мотиви, сакральні образи і спосіб їх реалізації — все це стало для новохрещеного народу своєрідною «книгою взірців» культурної традиції, що прийшла до Русі-України разом з християнством. Софія Київська, котра мала стати такою ж матір’ю церков руських, як перша Христова церква в Єрусалимі, підпорядковувалась особливому задуму. Її творцем виступає не церковний владика, а світський правитель — християнський правитель. У такому поєднанні, що відроджувало в ХІ ст. ранньовізантійську традицію з її пафосом єдності держави і християнської релігії, — неповторність і унікальність задуму центрального ансамблю середньовічної української архітектури.

Обов’язкова для новоутворених культур ситуація розвитку за типом культури «взірця», або «моделі», коли нові пам’ятки творяться за образом і подобою вже існуючих, поборюється тут всепоглинаючим смислом. Взірцем для Софії стає не конкретна пам’ятка (хоча і ця тенденція проявлена), але відтворення всієї історичної традиції християнства, що ввібрала в себе і прообрази-попередники, і значно давніші, ранньохристиянські й античні ремінісценції. Сам ансамбль, що виник у такій специфічній ситуації, сприймається не стільки як конкретне джерело для майбутніх наслідувань, скільки такий собі наочний посібник з історії культури для народу, що вступає в неї.

План Святої Софії доволі своєрідний у контексті хрестокупольною типології. Собор перш за все вирізняється величезними розмірами, наявністю багатьох нав, галерей, він весь заставлений масивними стовпами і явно відступає від класичної — ясної і прозорої — хрестокупольної схеми. Софія Київська — п’ятинавний храм. Така композиція властива здебільшого найбільш раннім базилікам часів Костянтина Великого (наприклад, в Латерні храмі Воскресіння Господнього). Великий п’ятинавний храм оточений галереями, які ще більше розширюють його розміри. Сучасні дослідники висловлюють припущення, що перед будівничими вже на ранніх етапах спорудження князь поставив грандіозне завдання — переосмислити традиційну хрестокупульну схему, щоб храм не тільки вражав своєю величчю і монументальністю, але й демонстрував зв’язок з раннім періодом християнства — часом його становлення як державної релігії.

Софія Київська стала найбільшим храмом ХІ ст. у візантійському культурному просторі. Ефекту монументальності, масштабності було досягнуто завдяки використанню зовнішніх прийомів, хрестокупольну композицію загалом збережено в своїй базовій структурі. В основі складної планової цілості закладено хрестоподібний центральний простір. Разом з тим він «тиражується», «множиться» за рахунок введення додаткових нав і галерей, що оточують серединне ядро.

Разом з прагненням зберегти алюзії на структуру ранньохристиянських базилікальних храмів костянтинівської епохи, на композицію Святої Софії вплинуло бажання князя мати в соборі просторі хори, як в головній константинопольській святині. Для тогочасної візантійської архітектури організація хорів була радше винятком і нетиповою практикою. Натомість на периферії Візантійської імперії — в Болгарії, Містрі, Венеції — ідея купольних базилік з великими хорами не втрачала своєї актуальності аж до ХІV ст. Наявність великих хорів сприяла створенню репрезентативного простору для світських правителів, надавала церковним спорудам етатичної імпозантності.

Особливістю Софії Київської стало також використання хрещатих стовпів. Такий тип опор фігурує в ранньовізантійській архітектурній традиції, але їх ніколи не використовували у таких кількостях, а грані хрестів ніколи не виступали так далеко. Власне цей останній мотив виявився знаковим для київського собору. Лопатки зі значним виступом слугують основою для арок, що від них виходять. Підпружні арки спираються не на ядро стовпа, а на лопатки. Утворюється альтернативна система — продовження вертикального росту лопаток опор в арках. В результаті, незважаючи на те, що в основі плану лежить рівнокінцевий хрест, не менш значимим для створення храму виявляється інший елемент. Це такий собі балдахін, що утворюється взаємно орієнтованими одна на одну лопатками чотирьох стовпів і увінчаний арками, які виходять з лопаток. Ці осередки — численні ланки єдиної структури, осяяні круговими арковими формами, — набирають величезний об’єм собору.

Безумовно, в загальній структурі все-таки домінує форма центрального хреста. Але не менше значення мають і одноманітні дрібніші просторові осередки, їх масовий характер і могутній рух створюють враження напористої і розміреної ходи — тріумфальної та інертної водночас. Дослідники вбачають в такій архітектурній організації простору спорідненість з архітектурою римських і візантійських цистерн. Присутні тут і алюзії на місцеву будівельну традицію, в основі якої закладено так званий «клітевий» принцип, тобто розбитість простору на відособлені дрібніші осередки. Унікальність київського собору полягає також в поєднанні верхніх аркад, що фланкують хори, і чітко читабельних склепінь центрального хреста. Несподівана можливість такого поєднання з’явилася завдяки введеню у композицію додаткових нав з кожної з бокових сторін. Так, хори «пішли» з центрального хреста, перемістившись на цілий просторовий блок в напрямку стін. Склепіння центрального хреста формують підкупольну зону, і одночасно хрест з трьох сторін обрамлюють тридільні аркади.

Чітке візуальне окреслення центрального хреста є свідомим і продуманим архітектурним рішенням. Образ хреста, який особливо виразно прочитується у верхній храмовій частині, осяяній окружністю купола, у яку цей хрест вписано, співвідноситься з сутнісними символічними ідеями християнства: хрест, що тримає Всесвіт, стабільність співвідношення хреста і круга — космічного образу неба і світобудови.

Очевидно, що повторення цієї теми в архітектурі і оздобленні собору, мало свідомий характер і особливий зміст. Вони визначались демонстрацією нового життєвого укладу, нових сенсів і цілей людської спільноти — руської держави і космосу, віднині немислимих поза християнством, що надає їм впорядкованість, структуру, масштаб і значення.