Град Ярослава
Початок ХІ ст. ознаменований значним сплеском будівельної активності. Прикметно, що активність ця мала не спорадичний характер, не була хаотичною. Ба більше — зароджується поняття ансамблевості у контексті нової християнської художньої культури. Град Ярослава став першою реалізованою на Русі містобудівною концепцією, втілення якої відбувалось за продуманим, композиційно і символічно вивіреним планом, у якому естетичною і духовною домінантою став собор Святої Софії. Град Ярослава ознаменував і початок доби мурованого будівництва у середньовічній Русі-Україні. Дослідження збережених і археологічне вивчення втрачених пам’яток має тривалу історію, а проте, і досі залишається одним з найактуальніших, і водночас найзахопливіших завдань сучасної історичної науки.
Поява найбільш відомих пам’яток, які репрезентують архітектуру Київської Русі великокняжої доби, пов’язується з перебудовою київського дитинця і заснуванням «граду Ярослава» у Києві. Після смерті Мстислава вся повнота влади переходить до Ярослава Володимировича (Мудрого), який посівши київський престіл, розпочинає активну і масштабну діяльність — за його правління зводять знаменитий собор Святої Софії, собори святого Георгія та Ірини, Золоті Ворота, систему укріплень, а також собор і палац на розі сучасних вулиць Володимирської та Іринінської. «Град Ярослава» займав значно більшу територію, аніж попередній княжий Верхній дитинець, «град Володимира», укріплення якого, вочевидь, обмежувались сучасною Михайлівською площею,— аж понад 70 га. Літопис під 1037 повідомляє: «Заложи Ярослава городь великий у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святия Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотихь воро- техь святия Богородица Благовещенье, и посемь святаго Георгия монастирь и святия Ирини».
Задуманий цей простір був як цілісний містобудівний ансамбль з численними монументальними спорудами і сакрального, і світського призначення. Топоніміка пам’яток вказує на те, що Ярослав до певної міри наслідував константинопольську містобудівну структуру і намагався вибудувати цілісний завершений образ столичного середньовічного граду. Більшість дослідників поділяють думку, що до реалізації цього масштабного містобудівного проекту були переважно залучені висококваліфіковані майстри, що походять вже напевне з Константинополя. Натомість такої одностайності і певності немає щодо участі власне царгородських (константинопольських) будівельних артілей у процесі зведення Десятинної церкви. Водночас очевидним є той факт, що такий грандіозний проект вимагав залучення великої кількості будівничих, тому Ярослав Мудрий перевів артіль, яка на той час працювала на будівництві Спаського собору в Чернігові, до Києва. Тому вважається, що спершу було завершено будівництво Софії Київської, а вже після цього добудовано чернігівський собор.
Софійському собору у новому містобудівному плані Ярослава було відведено роль і символічної, і візуальної домінанти. Храм спорудили на найвищій точці Старокиївського плато — він височів над містом і був видимим з різних місць Верхнього Києва. Його закомпонували по центру дитинця на однаковій відстані від чотирьох головних в’їзних воріт до міста — Золотих, Лядських, Жидівських і Софіївських, від яких вели чотири головні вулиці просто до Софії.
Така містобудівна композиція визначається як радіально-порядкова: вулиці сходилися біля західних і східних воріт, а від Золотих воріт, розташованих з південної сторони, повз собор Святої Софії прямувала головна магістральна дорога, що вела до кам’яних воріт в дитинці Володимира. Друга головна магістральна вулиця йшла від східних Лядських воріт через сучасні Софійську і Стрітенську до так званих Жидівських воріт на сучасній Львівській площі. Така розпланувальна структура походить від римської містобудівної практики («Декуманус» і «Кадро»), якою послуговувались і візантійці. Відповідно до норм цієї практики головні магістральні вулиці з’єднувались між собою провулками, що мали доволі значну ширину, яка зазвичай сягала 3 м, головні ж вулиці могли мати 6-7 м (у західноєвропейській середньовічній містобудівній традиції натомість переважають дуже вузенькі вулички).
«Град Ярослава» мав систему укріплень, яка, все ж, залишалася дерев’яно-земляною і ґрунтувалась на давній слов’янській традиції. Водночас в укріплення було вмонтовано муровані фрагменти, передусім для обрамлення воріт. Функцію парадної в’їзної брами до міста виконували, звичайно ж, за прикладом Константинополя, Золоті Ворота, розташовані на півдні. Конструктивно вони вирішені як система коробкових склепінь, облаштованих в товщі земляного валу. Внутрішні ж стіни розчленовувались пілястрами на півциркульні ніші. Золоті Ворота мали двоярусну організацію, горішній рівень займав бойовий майданчик і церква Благовіщення, яка, як відомо, також була оздоблена мозаїками і фресками. Київські Золоті Ворота збудовані з опорою на візантійську архітектурну містобудівну традицію, котра взорувалась на давньоримську будівельну інженерну практику початку І тис. н. е. Символічні та іконографічні конотації натомість пов’язують Золоті Ворота з Єрусалимом і Константинополем. Традиція зведення церкви над головною в’їзною міською брамою набула поширення у Візантійській імперії і покликана була слугувати запорукою Божого заступництва і захисту. Ззовні воріт також часто розташовували ікони — в Києві це була ікона Богородиці.
У межах «граду Ярослава», крім головного митрополичого Софійського собору, було зведено патрональні монастирі святих Георгія та Ірини, символічна патроніміка яких також пов’язана з Константинополем.
Зведення міста, або граду, Ярослава, отже, провадилось за цілісним, заздалегідь продуманим і ратифікованим проектом, а тому він став завершеним і композиційно вивершеним архітектурним містобудівним ансамблем, в якому було визначено головні архітектурні домінанти-акценти.. Будівництво велось поза межами тогочасного граду, на полі, де за переказами Ярослав розбив печенігів. Поруч знаходились язичницькі курганні могильники з багатим інвентарем. Вали йшли по природно укріплених місцях та охоплювали переважно ще незаселену територію. Новий район відігравав роль «окольного града» давнього Києва. Він був осередком феодальної і церковної верхівки (резиденція митрополита, імовірно, великого князя, великих бояр) і водночас місцем мешкання рядових киян — купців, воїнів, ремісників, різної челяді.
Крім кам’яних споруд доби Ярослава Мудрого, на цій території відома ще одна церква XII ст. (Спаська), яка знаходилась на вул. Великій Житомирській, 26. Літопис відзначає і наявність тут боярських дворів: воєводи Коснячка (1068), тисяцького Гліба (1147) — поблизу Софійської брами, Борислава (1151), Путяти, Ратши та ін. Про багаті феодальні хороми свідчать і знахідки численних скарбів ювелірних речей, іноземних монет тієї доби. Археологічними дослідженнями виявлено житлові та господарські комплекси, ділянки стародавніх кварталів, вулиць та провулків. Причому сучасні вулиці повторюють їх традиційні напрямки. Давньоруські оборонні вали було вдруге використано під час побудови нової фортеці середник XVII ст. Залишки первісних валів сплановано в першій половині XIX ст. їх вивчили археологи під час досліджень Золотої та Лядської брам на вул. Малопідвальній.
Перші археологічні розкопки на території Ярославового міста проводив ще у 1832 році К. Лохвицький, який повністю відкрив Золоті ворота, засипані у XVIII ст. під час перебудови земляних укріплень Києва. Впродовж 1833 — 1834 рр. археолог майже повністю розкопав руїни великого храму (як він вважав — св. Ірини) на розі вулиць Ірининської та Володимирської. 1834 р. К. Лохвицький у пошуках могили Діра, котра, за свідченням літопису, мала бути «за святою Ориною», виявив на південь від руїн церкви фундаменти зі схожим матеріалом (1913 — 1914 рр. досліджені та атрибутовані С. Вельміним як палац ХІ ст.). О. Ставровський 1845 завершив розпочаті К. Лохвицьким розкопки та зробив новий план церкви, 1909 — 1910 рр. Д. Милєєв дослідив рештки храму ХІ ст. і великий християнський цвинтар біля нього (ріг пров. Георгіївського і вул. Стрілецької). У 1939 — 1940, 1946, 1948 — 1952 масштабні археологічні дослідження, проведені М. Картером, дали можливість з’ясувати багато важливих питань будівельної історії Софійського собору. Відкрито залишки мурованої стіни ХІ ст. довкола собору, а також муровану лазню. У 1951 році провадились розкопки Ярославового валу в районі між садибою № 13 на вул. Малопідвальній і старим телецентром (В. Богусевич, П. Раппопорт). Культурний шар у «місті Ярослава» залягає на глибині 1,5-2 м. Археологічні дослідження останніх років (вул. Велика Житомирська, 11 — 1994; вул. А. Тарасової, 5, пров. Рильський, 4 — 1997; вулиці Володимирська, 20-22, Велика Житомирська, 20, Паторжинського, 13 — 1999 — 2000; вул. Золотоворітська, 13 — 2000 (Я. Боровський, В. Гончар, І. Мовчан); Майдан Незалежності — 2001 (В. Зоценко, М. Сагайдак)) доповнюють дані про планувальну структуру та соціальний стан стародавнього міста. Під час розкопок 2001 частково досліджено вісім давньоруських садиб із житловими і господарськими спорудами, які прилягали до Лядської брами. Виділено два хронологічні етапи в житті цієї частини міста. Перший — Х — 1-а чв. ХІ ст. — ділянки двох шляхів (бл. 25 м), які пролягали тут до спорудження укріплень. Другий — 2-а пол. ХІ — ХІІ ст. — характеризується появою регулярної міської забудови, яка формується вздовж головної вулиці, що вела до Св. Софії та невеличкого майдану, який виник перед Лядською брамою. Матеріали досліджень зберігаються в Національному заповіднику «Софія Київська», Музеї історії міста Києва та Національному музеї історії України, Інституті археології НАН України.
На основі тексту розділу "Мистецтво Русі-Руської землі великокняжого періоду (кінець Х — перша половина ХІІІ ст.) авторів Г. Івакін та О. Іоаннісян (Історія українського мистецтва: у 5 т. / НАН України, І-90 ІМФЕ ім. М. Т. Рильського; голов. ред. Г. Скрипник; ред. т.: Л. Ганзенко, Р. Забашта, Т. Трегубова, Ю. Коренюк. — К., 2010. — Т.2: Мистецтво середніх віків. — 1296 с. А також використано матеріали, опубліковані на сайті http://pamyatky. kiev. ua