Українське малярство другої половин ХІХ ст.

Українська художня культура у другій половині ХІХ ст. переживає період важливих трансформацій, набуваючи все виразніше окресленої національної форми. Українське малярство того часу функціонує передусім на засадах жанровості. Саме від другої половини ХІХ ст. утворюється гнучка і доволі розгалужена структура жанрів, покликана зобразити й відобразити сучасне життя у всій його повноті на засадах реалістичного трактування образу. Власне об’єктивна соціальна дійсність приваблює художників, які в більшій чи меншій мірі демонструють тенденційну суспільну ангажованість, стаючи виразниками умонастроїв певних соціальних груп. Політичний компонент також був не останнім чинником у процесі формування образно-тематичного діапазону українського живопису. У другій половині ХІХ ст. виразно окреслюються національні художні школи, а утвердження національної самобутності відбувалося передусім на ґрунті реалістичного напряму, виявленого насамперед в побутовому та історичному малярстві. Характерною особливістю художнього процесу стало чітке розмежування між жанрами в межах новоутвореної жанрової структури, яке здійснювалось насамперед на сюжетно-тематичній основі. Разом з тим налагоджуються своєрідні міжжанрові взаємодії, обумовлені спільністю художньо-естетичних цілей і пошуків. Одним з засадничих єднальних принципів стає прагнення до об’єктивізації зображення, реалістичної достовірності у відображенні сучасності або історичного минулого. Потяг до конкретизації, впізнаваності простору і природного стану властивий і для пейзажного жанру. Єднає різні жанри спільне прагнення до фабульності, оповідальності, що стала характерним прийомом у творенні образу в живописі другої половини ХІХ ст. Отже, попри виразну тенденцію до жанрової диференціації, паралельно відбуваються і процеси синтезу, які надають українському малярству другої половини ХІХ ст. характеру цілісного художнього явища, особливості становлення і розвитку котрого розглядаємо у наступному нашому матеріалі, укладеному на основі текстів відомих українських дослідників українського малярства ХІХ ст. — Анатолія Жаборюка та Валентини Рубан.

Умови розвитку української художньої культури останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. були непростими, передусім з огляду на історико-політичну ситуацію, в якій перебувала Україна. Позбавлена державності і поділена між різними країнами, не мала єдності і у розвитку культурно-мистецькому. Загалом, можна умовно окреслити східноукраїнський та західноукраїнський мистецькі шляхи. Від другої половини ХІХ ст. все більшої сили набувають капіталістичні форми економічних взаємовідносин, відчутно інтенсифікуються урбанізаційні процеси, особливо на територіях, що входили до складу Російської імперії. Розширюються соціально-стратифікаційні межі, відчутну роль у суспільстві починають відігравати робітничі рухи і національно свідома інтелігенція, буржуазія. Міста і міське життя активно трансформуються, набувають нових форм, переходять на підвищену динаміку розвитку. Такі ж процеси мають місце і на західноукраїнських землях, які перебували у складі Австро-Угорської імперії, хоч протікали тут не так інтенсивно і бурхливо.

Попри непросту політико-соціальну атмосферу, українська культура і на східноукраїнських, і на західноукраїнських землях очевидно вступила у фасу динамічного розвитку, швидких змін, які відповідали духу того часу. Новітні форми мистецького вислову особливо голосно заявили про себе через літературу, представлену видатними іменами Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника та багатьох інших модерних письменників. На новий етап історії виходить і театральне мистецтво, ознаменований заснуванням першої професійної трупи у 1882 році та відкриттям першого національного стаціонарного театру в Києві у 1907 році. А корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька здобувають світове визнання. На межі ХІХ — ХХ ст. остаточно складається українська класична музична культура, представлена мистецтвом М. В. Лисенка, П. І. Ніщинського, А. К. Вахнянина, Д. В. Сочинського, М. Д. Леонтовича, К. Г. Стеценка, С. П. Людкевича, Я. С. Степового та інших знаних композиторів.

Важливу роль у процесах культуро творення того часу відіграє й візуальна художня культура. Образотворче мистецтво у той час остаточно стає органічною частиною міського простору й організму, складається явище міської скульптури та монументу (пам’ятники Богданові Хмельницькому в Києві роботи М. И. Микешина (1888), Адаму Міцкевичу у Львові, одним з авторів якого був М. І. Паращук (1905–1906), О. В. Суворову в Ізмаїлі, роботи Б. В. Едуардса (1913), проект пам’ятника О. С. Пушкіну в Москві, виконаний у 1873 році П. П. Забілою), що відчутно вплинуло на формування нової концепції образу міста. На новий рівень виходить і жанрова скульптура малих форм, особливо яскраво представлена роботами Л. Позена, М. Паращука, І. Кавалерідзе та ін.

Особливе місце в новаторських пошуках візуальної культури того часу належить графіці, виразно орієнтованій на реалістичні, демократичні образні та формальні дискурси. До традиційних форм станкової та книжкової графіки додається журнальна, з’являється політичний плакат і карикатура.

Виняткове місце у системі образотворчих мистецтв останньої третини ХІХ — поч. ХХ ст. посів живопис, засобами якого вдалося дуже виразно відобразити особливості саме національної культури.

Але Київ був далеко не єдиним центром художнього життя в Україні, важливу роль в національних художніх процесах відіграли також Харківська та Одеська художні школи. Тут було закладено і розвинуто впливові художні традиції. Одеське училище, організоване у 1885 році на базі школи, очолювали відомі митці Киріак Костанді та Генадій Ладиженський, які були прихильниками й адептами педагогічної концепції, практикованої Мурашком: уважне й ретельне студіювання натури, вправляння в рисувальних техніках, опанування основ композиції та колориту. Важливе місце в навчальному процесі належало й теоретичним дисциплінам — пластичній анатомії, історії мистецтва. Така освітня практика забезпечувала підготовку справді професійних художників, які з легкістю вступали до Академій, де стандарти й вимоги були надзвичайно високими. Вихованцями одеської школи стали згодом відомі митці — Киріак Костанді, Микола Кузнєцов, Петро Нілус, Євген Буковецький, Тит Дворников.

Харківську художню школу у 1869 році заснувала М. Раєвська-Іванова, перша в Російській імперії професійно визнана художниця. Вона навчалася за кордоном, оскільки на той час в Птербурзьку академію жінок не приймали. Але повернувшись, їй вдалося добитися права захисту диплому і здобути звання вільного художника. За 27 років функціонування зі школи Раєвської-Іванової випестились 885 художників, а серед них відомі Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Генріх Семирадський.

У Києві протікала творчість таких художників, як В. Орловський, С. Світославський, О. Мурашко, Ф. Красицький, Г. Дядченко, Г. Світлицький та інші майстри. З Харковом пов’язана творчість П. Мартиновича, С. Васильківського, П. Левченка, М. Ткаченка. Основне ядро одеської художньої школи складали М. Кузнецов, К. Костанді, Г. Ладиженський, Л. М. Скадовський, П. Нілус та ін.

У мистецькому житті Києва і Харкова було багато спільного, що пояснюється постійними й міцними культурними зв’язками, що віддавна існували між цими центрами української культури. Київські і харківські художники підтримували між собою тісні контакти, а деякі з них періодично жили й працювали то в одному, то в другому з цих міст. Це й визначило багато в чому споріднений характер їхньої творчості.

Київська і харківська школи в межах побутового жанру здебільшого працюють з селянською тематикою, концентруючись на зображенні сцен обрядовості, сюжетів селянського побуту. Як талановиті жанристи-побутовісти себе зарекомендували К. О. Трутовський, П. Д. Мартинович, М. К. Пимоненко, X. П. Платонов, С. П. Костенко, Г. П. Світлицький та багато інших українських митців, котрі творили у другій половині ХІХ ст. Побутовий жанр тривалий час справді відігравав ключову роль в системі українського живопису, часто навіть інкорпоруючись в інші жанри — передусім пейзажну картину. Приклади такої співпраці демонструють зокрема роботи В. Д. Орловського, С.І. Світославського, С.І. Васильківського, які з правдивою поетичною зворушливістю писали природу Київщини, Харківщини, Полтавщини. Значне місце в творчості художників Києва й Харкова посідала історична тема, про що свідчить зокрема творчість С.І. Васильківського, Ф. С. Красицького, О. Г. Сластіона, М. К. Пимоненка.

Доволі виразно на той час окреслилась одеська школа живопису. Одеські художники одні з перших звернулися до урбаністичної тематики, зображення життя сучасного великого міста у різних його проявах. Їх цікавили колоритні міські типажі, представники різних соціальних прошарків тогочасного суспільства — від бідних ремісників, вуличних торговців до заможних рантьє, адвокатів, лікарів. Тематика міського життя у всій його повноті постає на картинах К. Костанді, П. Нілуса, С. Кишинівського, С. Буковецького, Ю. Р. Бершадського, Г. Ладиженського та інших художників-одеситів. Разом з тим одеська школа демонструє цікаві й відмінні зразки роботи у пейзажному жанрі, переважно з мотивами причорноморської південної природи. І цілком закономірно, що саме одесити зарекомендували себе як чудові мариністи. Отже, наприкінці XIX — на початку XX століття в українському живописі остаточно складається жанрова система, у якій чільне місце належить побутовому, портретному, пейзажному та історичному малярству, але разом з тим жанрову типологію розширюють батальні, історичні картини, а також анімалістка та натюрморт.

Українська картина побутового жанру на перших порах орієнтувалась на принципи, вироблені і практиковані в межах передвижницької школи. Пріоритетом для художників стала підкреслено загострена реалістичність зображеного, з акцентуацією соціально важливих моментів власне народного життя. Крім ідейної переорієнтації, відбувається й суто формальна зміна — ускладнюються композиції, зростає роль колориту, розширюється емоційна тональна його гама. Обов’язковими для художників стають пошук і віддзеркалення психологічної глибини в зображуваних образах. У композиційній типології побутової картини набуває поширення так звана «хорова композиція», коли одного або кількох головних героїв замінює масове зображення персонажів. Такий спосіб композиційного рішення наближує побутову картину до зразків монументального живопису, головним персонажем якого, чи не вперше, стають народні реалістичні типажі. Як вже відзначалось, часто побутовий жанр інтегрується з іншими жанрами, передусім пейзажним та портретним, даючи зразки змішаної жанрової типології, властивої для українського малярства останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. Для українських побутовістів характерна фабульність, прагнення послідовно розгорнути сюжет на полотні, образи якого мають не абстрактне узагальнене трактування, а цілком адекватно співвідносяться з реальною ситуацією, з конкретними обставинами. Разом з тим іманентною рисою українського художнього мислення є схильність до ліризму й поетизації, проявилась вона і в картинах побутового жанру, де герої — здебільшого народні селянські типажі — представлені до певної міри романтизовано. На принципах об’єктивізованої реалістичності розвився портретний жанр, Для портретистів другої половини ХІХ ст. виняткове значення мали два правила — безкомпромісна правдивість зображення і максимально поглиблена психологічна характеристика, а також важливо було відтворити соціальні особливості, ідейні погляди портретованого. Такі вимоги породжують тип портрету зорієнтований на формування радше узагальненого, хоч і виразно реалістичного, образу, аніж індивідуалістичного. У галереї образів українського портрету останньої третини ХІХ ст. здебільшого фігурують помітні, знані постаті, найчастіше відомі діячі культури.

Пейзажний жанр в українському мистецтві посідає особливе місце, адже природа у світоглядній системі українця посідає виняткове місце. Українська класична література, наприклад, вирізняється розлогими і дуже образно насиченими описами природи. У мистецтві ХІХ ст. також формується розвинена парадигма візуального образу природи, представлена зокрема творчістю В. Орловського, С. Світославського, П. Левченка, І.Похитонова, К. Крижицького, М. Ткаченка, К. Костанді. Природа на картинах українських пейзажистів зображена в дуже впізнаваних, звичайних образах. Загалом це характерна риса пейзажистки другої половини ХІХ ст. — шукати і зображати красу в типових, реальних, знайомих, а не виняткових краєвидах, спокійних, гармонійних а не пафосних станах. Характерною особливістю власне українського пейзажу того часу стала любов до зображення перехідних формах — ранньовесняного пробудження чи пізньоосіннього засинання, у вечірні сутінки чи на світанку, після дощу чи перед грозою.

Історичний, батальний жанри, анімалістка та натюрморт істотно розширили типологічну структуру жанрового малярства кінця ХІХ ст., хоч і не набули форм активного розвитку.

У межах історичного жанру пріоритетне значення мала козацька тематика, до якої звертались численні художники — С. Васильківський, О. Сластіон, М. Пимоненко, Ф. Красицький, О. Мурашко, Г. Крушевський та ін. Батальна тематика не мала великого поширення, за винятком творчості М. Самокиша (також один з піонерів анімалістичного жанру в українському живописі).

Джерело:

Жаборюк А. А. Український живопис останньої третини ХІХ — початку ХХ століття. — К.; Одеса: Либідь, 1990. — 312 с.;

Рубан В. В. Образотворче мистецтво / Історія української культури у 5 т. — Том 4. Книга 2. — К.: Наукова думка, 2005. — 1293 с.