Успенське братство та його вплив на громадсько-культурне життя Львова
Важливу роль у церковно-релігійному та культурному житті України відіграли церковні об’єднання мирян. Найбільшим, найактивнішим і навпливовішим серед них було братство при Успенській церкві у Львові, що діяло на підставі виробленого львівськими міщанами статуту два століття ─ з 1586 до 1788 рр. Набуття братством статусу ставропігії, заснування «слов’яно-греко-латинської» школи і друкарні стали важливими складовими єдиного руху, що зумовив справжній перелом у церковно-політичному і культурному житті України. У представленому матеріалі розглянемо діяльність Успенського братства та його вплив на громадсько-культурне життя Львова, спираючись на дослідження Ярослава Ісаєвича.
Наприкінці 1585 р. українські міщани з Руської вулиці Львова розробили статут Успенського братства й подала його в січні 1586 на затвердження антіохійському патріархові Йоакиму V Доу, який в той час перебував у Західній Україні. Ініціаторами писаного «закону» (статуту) організації були брати Юрій та Іван Рогатинці, брати Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич та інші. Скориставшись перебуванням у Львові 1589 р. константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса, братчики домоглись від нього грамоти, що підтверджувала статут Успенського братства й визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Незабаром братство стало називатись Ставропігійським на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам, а не місцевому єпископу. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні братства «не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха».
Авторитет Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли у передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI ─ на початку XVII ст. братства за зразком Львівського і під його впливом організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Соціальний склад різних братств не був однорідний і з часом мінявся. Зокрема, в часи найбільшої активності (кінець XVI ─ початок XVII ст.) Успенське братство об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення ─ насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. керівні позиції у Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступались католицьким патриціям.
Львівське Успенське братство активніше від усіх інших братств виступало на захист громадянських прав православних, а після проголо¬шення Берестейської унії 1596 р. повело боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православного табору братство навіть пішло на компроміс з православними єпископом Гедеоном Балабаном. Із самого початку заснування одним з основних завдань Успенського братства було піднесення освітнього рівня. Натомість єпископ, сприяючи розвиткові освіти, хотів, щоб вона залишалася привілеєм виключно елітарних верств, насамперед духовенства, що й зумовило тривалий конфлікт. Згуртуванню населення навколо братства сприяли його послідовні виступи проти економічних та політичних обмежень українських ремісників та крамарів, боротьба за право участі українських міщан у магістраті та цехах. Представники Успенського братства не раз виступали з протестами в магістраті та канцелярії гродського суду. Хоч це й не могло змусити патриціанську верхівку відмовитись від дискримінаційної політики щодо українського населення, загрожувало ув’язненнями та репресіями, все ж численні «протестації» в судах мали певне значення, сприяли згуртуванню всіх, хто боровся проти обмеження політичних та економічних прав некатоликів.
Даючи хабарі чи «подарунки» урядовцям різного ступеня ─ від дрібних канцеляристів до великого коронного канцлера і самого короля ─ братчики інколи добивались королівських грамот, якими магістратові заборонялось не допускати українців до цехів, обмежувати їхню торгівлю тощо. Але магістрат та цехова верхівка не збирались виконувати таких розпоряджень, а державна влада нічого не робила для впровадження їх у життя. Отже, надії на можливість грішми «вольності докупитись» були нереальними.
У відповідь на заборону участі українського населення Львова у цехових об’єднаннях, навколо Ставропігії згуртувалося передміські братства. 27 серпня 1599 р. їхні делегати прийшли на засідання Успенського братства, «жадаючи... аби єдностайне во єдну волю, во єдну раду приняти били до братства, то єсть в той справі, котора ся точить о вольності всего народу руського за потисненнями урядов і цехов ремесл вшеляких от народу польського народові руському, облігуючися от всего братства своєго іменем во всем єдностайне, вірне, а неодступне до скончення права стояти, не щадячи маєтностей, часу і самих себе, з каждим часом на каждую потребу». Кожного, хто був би проти «зачатої справи», вирішено було вважати відступником, і «з таковим не обідовати, не їсти, не пити». Через два дні було вислано до Варшави двох послів ─ міщанина Семена Луцького і передміщанина маляра Лавріна Пухала. Того ж року до двору і на сейм відправили ще кількох послів. Наступного, 1600 р., на сейм до Вар¬шави тричі вирушали делегації братств, причому частину коштів позичили для цього селяни з Головська. У 1601─1607, 1609, 1611─1617 рр. і пізніше міщани й передміщани посилали своїх представників на сейми та до королівського двору. В таких «посольствах» брали участь Іван Красовський, Юрій Рогатинець, Сенько Луцький, коваль Сенько Красовського (від братства Миколи і всіх передміщан), Микола Добрянський, пізніше ─ Степан Хомич, Роман Стрілецький та інші. Оскільки в Речі Посполитій у багатьох питаннях вирішальне значення мали місцеві сеймики шляхти, братчики посилали своїх представників і туди ─ на генеральний сеймик шляхти Руського воєводства в Судову Вишню, сеймики в Галичі (шляхти Галицької землі) та Луцьку (Волинського воєводства). На сеймових судах справа затягувалась постійними від¬кладаннями на дальший термін. Добре оцінив цю тактику автор «Навітів» ─ першого українського історико-політичного трактату XVII ст., який вказував, що в шляхетських трибуналах «справа, хоч могла ся би осудити за годину..., зволікають на колькодесят літ, отколь упадок і згуба церквам нашим єст...».
Вмдавнича справа Успенського братства у Львові у 1695-1723 рр.
Братчики писали спеціальні відозви із закликом включатись у боротьбу проти національно-релігійного гноблення. Прикладом може бути лист із тюрми від 13.03.1593 р., де розповідалось про нову хвилю переслідувань, що мають на меті «місто Львов... люде і цехи і ремесники до... папезького послушенства обернути» й зазначалось, що минулого року протягом шести діб були ув’язнені старшини братства Іван Красовський, Лука Губа, Прокіп Попович. Під час написання цього листа в темниці у Львові сиділи Лука Губа, Іван Зінькович, Матвій Бабич, Андрій Білдага, Лука Бортникович. Цей лист від в’язнів Успенське братство розіслало до навколишніх міст, щоб залучити інші братства до виступу на захист своїх прав. Про розсилання подібних закликів до різних місцевостей свідчить запис в реєстрі видатків братства про виплату «писарчикові, котрий листи писал до міст, і містечок, і до шляхти».
Про мету Ставропігії можна судити з інструкції послам братства на сейм, підписаної 02.02.1609 р. старшинами Іваном Красовським та Андрієм Білдагою. Послам наказували домагатись від короля привілею, щоб українців приймали в число міщан і до цехів за рекомендацією своїх старшин, добиватись, щоб у Львові українці мали окремі самоврядування і суд, як у Кам’янці. Якщо б цього не вдалося досягти, то домагатись хоча б таких прав, якими користуються вірменські та єврейські ремісники й торгівці, зокрема права мати «присуд свой руський» і два цехи. Закінчено інструкцію пройнятими іронією словами: «А єсли би, бронь боже, і так не хотіно, як жидом, вольності допустити, ради на то німаш, только вольного листу о перейстя до Волох набить просити. Леч то жарт ─ але злий то жарт, пане Познанський!». З такої кінцівки видно, що братчики не сподівались успішного вирішення справи шляхетським сеймом і мали на увазі гнівно кинути у вічі діячеві контрреформації познанському воєводі Гостомському гірку правду про те, що у Волощині, під владою «поганина» (султана) православних менше гноблять, ніж у християнській державі польського короля. У проекті промови до короля, доданому до інструкції для представників братства, висловлена думка про те, що українці є споконвічним населенням Львова від його заснування, і тим болючіше відчувають своє нерівноправне становище. «Утяжені єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетськую неволю, же нас без меча, але горій ніж мечем з потомстви вигубляють, заборонивши нам пожитков і ремесел, обходов вшеляких, чим би только чоловік жив бити могл, того неволен русин на прирожоной землі своєй руськой уживати, в том-то руськом Львові».
Діяльність Успенського братства, його школи і друкарні (діяла довше всіх інших друкарень України), підтримка братського руху львівських передмість і містечок, ─ все це було внеском у політичну консолідацію українського суспільства, забезпечення умов для збереження культурної спадщини і дальший розвиток культури.
На основі дослідження Ярослава Ісаєвича «Успенське Ставропігійське братство та передміські братства» у Т. 1 тритомника «Історія Львова» (Історія Львова: у 3 т. Т 1: 1256─1772 рр. / Редколегія Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. ─ Львів: Центр Європи, 2006. ─ 296 с., іл.).