Львівське золотарство XVI ─ першої половини XVII ст.
Золотарство розвивалось у тісному зв’язку з іншими видами мистецтва, збагачуючи свої форми й орнаментальний декор. Особливо помітним був його зв’язок з архітектурою, мистецтвом гравірування, конвісарством, сницарством тощо. Тому без врахування золотарської спадщини неможливо глибоко і всебічно охарактеризувати процес розвитку українського мистецтва в цілому, показати все багатство культури. Розвиток українського золотарського мистецтва XVІ ─ XVIII ст., спираючись на авторитетне дослідження Марка Петренка «Українське золотарство XVI ─ XVIII ст.», можна поділити на три основні етапи: І. становлення (XVI ─ перша половина XVII ст.), ІІ. розквіт (друга половина XVII ─ перша половина XVIII ст.), ІІІ. поступовий занепад (друга половина XVIII ст.). У представленому матеріалі пропонуємо розглянути становлення українського золотарства на прикладі діяльності львівських майстрів.
Пам’ятки золотарства (термін походить від назви матеріалу, з якого виготовлялися речі. До золотарства зараховують вироби зі срібла, що було основним матеріалом у ювелірному виробництві), збережені до нашого часу, дають нам цінний матеріал про зміну мистецьких смаків й технічних прийомів, розвиток геральдики, метрології й палеографії (вивчає графічні форми знаків і літер), соціальний склад їх власників та замовників.
Внаслідок історичних та ідеологічних змін у ставленні до художньої спадщини золотарське мистецтво в Україні представлене досить нерівномірно як за часом, так і географічно. Більшість уцілілих пам’яток датується ХІХ ст., менше ─ XVI ─ XVIII ст., зовсім мало (буквально одиниці) XVI ст. Найбільше збереглося пам’яток із Придніпров’я. Золотарських виробів з Буковини, Закарпаття, Галичини, Поділля майже немає, з Волині і Слобожанщини до нас дійшли поодинокі твори. Світських виробів збереглося менше, ніж культових. Часто дорогоцінні речі переплавляли на монети або нові ювелірні вироби, відповідно до інших естетичних смаків.
Золотарство було однією з найдавніших ювелірних професій в Україні. У XVI ─ першій половині XVII ст. високого розвитку досягло львівське золотарство. У місті невпинно зростала кількість майстрів, розширювався обсяг ювелірного виробництва, підвищувалася художня якість виробів. 1595 р. у Львові працювало 30 золотарів. У першій половині XVII ст. у списках Золотарського цеху значилось уже 90 майстрів цього фаху. Неоднорідним у національному відношення був склад майстрів. Так, уже на початку XV ст. у Львові перше місце серед золотарів за чисельністю посідали німці (11 майстрів), друге ─ вірмени (6 майстрів), потім поляки та українці. Наприкінці XVII ст. на перше місце вийшли вірмени (бл. 30 золотарів).
Золотарі мали свої самостійні цехи або об’єднувалися з майстрами інших, споріднених спеціальностей. У Львові 1600 р. було створено окремий Золотарський цех, до того «злотники» були в одному цеху з конвісарами (ливарниками олова). Виробнича діяльність кожного цеху регламентувалася статутом. До нашого часу зберігся неповний текст статуту Львівського золотарського цеху. До цехів приймали майстрів, які досягли 24 років, а також підмайстрів та учнів. Щоб стати майстром, підмайстер мав виготовити пробну роботу «майстерштік», у склад якої входили два шлюбних кубки, перстень з дорогоцінним каменем і печатка.
Золотарі застосовували найрізноманітніші ювелірні та паралельні ювелірству техніки ─ карбування, гравірування, різьба та шліфування, інкрустація, оздоблення дорогоцінним камінням. Були відомі техніки філіграні, фініфті, черні, травлення. Поширеною була техніка позолоти. Дорогоцінні метали, зокрема срібло, як свідчать джерела XVI ─ XVII ст. привозили з-за кордону, переважно з Аусбурга, Нюрнберга, Данціга (нині ─ Ґданська), Бреслау (нині ─ Вроцлава). Багато дорогоцінностей в цей час надходило у вигляді воєнних трофеїв. Серед виробів львівських майстрів були одягові оздоби, посуд, предмети церковного вжитку, книжкові оправи, набори до кінської збруї, інкрустовані золотом та сріблом рицарські обладунки. Відзначалися різноманітністю одягові прикраси у вигляді діадем, золотих ланцюгів, аграфів (застібок, що використовувалися для прикріплення пір’я на шапки), запонки, браслети, персні, заушниці (часто у формі лілії), брошки тощо.
Замовниками ювелірних виробів переважно були заможні шляхетські та патриціанські родини. Серед незаможних верств населення ювелірні вироби також були поширені. Міщани, рядові козаки, селяни замовляли собі в основному дрібні предмети ─ персні, сережки, дукачі, нашийні хрести, чайні ложки тощо. Золоті та срібні вироби були у вжитку духовенства різних конфесій. Їх замовляли костели, церкви та монастирі.
Найдавніші сліди таврування золотарських виробів відомі в Україні з XVI ст. У цей час майстри позначали свої вироби емблемами ─ ґмерками. Звичай вживати ґмерки (з нім. gemerkt ─ позначати) був запозичений з Німеччини. У Львові майже всі міщани мали свій ґмерк, який використовували на власних печатках та цінних речах. У львівських архівах виявлено 110 ґмерків, що належали львівським міщанам. З 1599 р. львівських золотарів зобов’язали таврувати свої вироби ґмерками для здійснення контролю за виробництвом. Однак в цілому в Україні ґмерки не набули великого поширення, на виробах вони зустрічаються вкрай рідко. У XVI ─ XVII ст. серед українських золотарів існував звичай підписувати вироби, тобто ставити своє ім’я і прізвище. Підписи разом з ґмерками зустрічаються рідко, частіше ставили або підпис, або ґмерк.
Світських золотарських виробів періоду становлення українського золотарства збереглося не багато. Відомо, що 1582 р. один з кращих львівських золотарів Іван Ротендорф уклав контракт на виготовлення срібного столового сервізу для молдавського господаря. Сервіз складався з 75 предметів. Матеріал для сервізу давав замовник. За роботу майстер одержав по 48 грошів від кожної гривні, використаної на вироби. Срібні ложки були особливо поширені серед виробів львівських золотарів у XVI ─ XVII ст., їх доповнювали ініціалами, гербами та ґмерками. Існував навіть звичай приходити на гостину зі своєю ложкою, засунутою за пояс. Переважно тонкий гранчастий держак завершувався литою шишечкою або фігуркою. На місці спайки держака з черпаком ложки вміщували литий маскарон або зображення тварин чи людської постаті у виразно ренесансних формах. На держаках ложок часто вміщували девізи, афоризми, моральні сентенції або прислів’я.
Виробляли різний посуд до пиття. Особливо розповсюджені були парні шлюбні кубки. Зображення таких кубків було емблемою ювелірного ремесла. В окремих випадках, наприклад з нагоди королівських приїздів до Львова, виготовляли як подарунки особливо пишні кубки.
Специфічно львівськими ювелірними виробами вважалися срібні пояси. Вся поверхня досить широкого шкіряного поясу вкривалася срібними, нерідко позолоченими карбованими або гравірованими бляхами у вигляді кіл або овалів, які чергувалися з прямокутними пластинами, що мали глибокі вирізи з обох боків. Пряжка пояса була виготовлена у формі прямокутної скриньки в якій часом носили гроші. Оздоблення поясів було або карбованим та гравірованим, або виконувалося способом ажурного лиття і у вигляді накладок прикріплювалося до пластинок пояса.
Осібною ділянкою ювелірного ремесла було оздоблення кінської збруї, яку декорували накладними бляхами з золотою та срібною насічкою й гравіруванням; виготовлення дорогоцінних саджених камінням оправ для шабель, оздоблення панцирів та шоломів, пірначів, булав, щитів, колчанів.
Ювелірних речей церковного призначення збереглося значно більше. Серед них є чимало точно датованих та документальних виробів: напрестольні хрести, кадильниці, книжкові оправи тощо. Оздоблення їх до середини XVII ст. відзначалося скромністю, переважала техніка гравірування. Нерідко спостерігається поєднання форм місцевого народного мистецтва з готичними та ренесансними елементами.
Чи не найбільш виразно виступає це злиття місцевих та запозичених елементів у видатному творі, ймовірно, найталановитішого львівського ювеліра Андрія Касіяновича ─ срібному напрестольному хресті 1638 р. Майстер відійшов від традиційних форм православ’я і виготовив чотирикінцевий хрест, кожен кінець якого завершується трилопатевим розширенням. На чільній стороні хреста ─ традиційне для католицької церкви лите розп’яття, в лопатевих розширеннях викарбувані в живих позах погрудні постаті чотирьох євангелістів. На звороті вся поверхня хреста членується на квадрати, в яких зображені сцени «страстей Господніх». Верхня частина седеса (ніжки) шестигранна, конусовидна. Кожна з граней внизу має заокруглене лопатеве розширення. Край піддону хвилястої форми. На постаменті хреста є напис українською мовою «Сей крест съоружен есть в начаток року Рождества Христова 1638 общим советом ктыторов в Ставропигіи патріаршой храма Успенія Пресвятая Богородыцы...». Другий напис на хресті засвідчує авторство «рукоделіемъ многогрешного раба Божыя Андрея Касіановича составленъ бысть».
Великий поштовх у розвитку золотарського мистецтва зробила друкована книга, що з’явилася в Україні у XVI ст. Монастирі, кафедральні собори й навіть парафіяльні церкви вже не задовольнялися шкіряними оправами, які своєю гладкою, однотонною поверхнею не могли створити великого художнього ефекту. Тому оправи почали виготовляти з різноколірного оксамиту й прикрашати золотом, сріблом, коштовним камінням. У першій половині XVII ст. оправи оздоблювали ще дуже скромно, дорогоцінні метали використовували досить економно, для прикрас застосовували лише невеликих розмірів наріжники, середники та деякі другорядні клейма. Та все ж у кожному виробі відчувалася творча фантазія автора у втілення задуму. Як приклад можна навести срібну оправу Євангелія львівського друку 1638 р., перед яким у 1654 р. в переяславському Успенському соборі гетьман Богдан Хмельницький присягнув на вірність російському царю. Оправа наслідувала композиційні прийоми, характерні для XVI ст. На обидві дошки, обтягнуті синім оксамитом, накладені срібні з позолотою клейма. Середник чільної дошки має форму дещо видовженого чотирикутника, в центрі якого вигравірувано розп’яття. На квадратних наріжниках різцем зображені погрудні постаті євангелістів. Краї клейм обрамлені зубчаткою у вигляді трилисника.
Становлення українського золотарства XVI ─ першої половини XVII ст. відбувалося нерівномірно. Серед львівських майстрів було багато іноземців (переселенцям створювали вигідні умови, дозволяли закладати свої громади з самоврядуванням, надавали податкові пільги), діяльність яких була позначена випливами західноєвропейських традицій. Спільна праця українських майстрів з іноземними золотарями сприяла збагаченню досвідом й удосконаленню майстерності. Світські вироби золотарів, замовниками яких були шляхетські та патриціанські родини, багате міщанство, апелювали до традицій готичного та ренесансного мистецтва. В той час як вироби церковного призначення під тиском католицької реакції були позначені рисами давньоруського мистецтва.
Джерела:
Антонович Є., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне мистецтво. ─ Львів: Світ, 1993. ─ 272 с., 103 іл.
Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник: в 2 т. Т. 2 / Запаско Я. П. (керівник авторського колективу) та ін. ─ Львів: Афіша, 2000. ─ 400 с., 279 іл.
Жолтовський П. Художній метал. Історичний нарис / П. Жолтовський. ─ Київ: Мистецтво, 1972. ─ 116 с., іл.
Історія українського мистецтва: у 5 т. Т. 3: Мистецтво другої половини XVI ─ XVIII ст. / Голов. ред. Г. Скрипник. ─ К., 2011. ─ 1088 с., іл.
Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва / Відп. ред. Я. Запаско. ─ Львів: Видавництво Львівського університету, 1969. ─ 191 с., 201 іл.
Петренко М. Українське золотарство XVI ─ XVIII ст. ─ Київ: Наукова думка, 1970. ─ 207 с., іл.
Шмагало Р. Енциклопедія художнього металу: у 2 т. Т. 1: Світовий та українських художній метал. Класифікація, термінологія, стилістика, експертиза / Р. Шмагало. ─ Львів, 2015. ─ 420 с., 1780 іл.