ХІІІ – XVI ст. Містобудування

Пізньосередньовічна та ранньомодерна доба в історії української художньої культури позначені активним розвитком міст, адаптацією нових містобудівних підходів, властивих для тогочасної європейської практики урбаністичного просторового планування. Сакральне будівництво перестає бути визначальним жанром архітектури, розвиваються світські її форми, передусім житлова міська, оборонна фортифікаційна та палацова резиденцій на. Перебудова давніх руських міст, розбудова середньовічних міських центрів і поява нових — ренесансного типу — обумовила напрями розвитку художнього процесу загалом. До міст з’їжджалися майстри з різних земель, у тому числі й іноземці, в містах формувалось міцне меценатське середовище, яке мало можливості й сильну мотивацію інвестувати в нову культуру, нове мистецтво. Ці винятково сприятливі умови проявились у сплеску творчої активності в архітектурі, образотворчому мистецтві та ремеслах.

Крах, якого Візантії завдали Османи, відчутно позначився на пізньосередньовічній культурі Русі-України. Зміна орієнтирів, послаблення багатовікових контактів — політичних, релігійних, мистецьких — відобразилися в подальшому культурно-мистецькому розвитку. Зокрема, храмова сакральна архітектура відтепер перебуває під сильнішим впливом європейської будівельно-стилістичної традиції, змінюється і малярська практика.

Впродовж ХІІІ — XVI ст. мистецтво Русі-України, передусім архітектура, зорієнтовані на західноєвропейські готику і ренесанс. А, проте, риси цих стилів проникають сюди опосередковано, за посередництва сусідніх країн, і набувають тут своєрідного переосмислення, зважаючи на попередню сформовану художню традицію. Завдяки такому специфічному синтезу пізньосередньовічна архітектура Русі набула оригінального, самобутнього звучання. Ще одна прикметна особливість мистецького процесу того часу — умовне розмежування на схід і захід. Західні землі — Галичина, Волинь, Закарпаття, Поділля, Буковина — не зазнали нищівних руйнувань від монгольського нашестя і впродовж наступних століть тут виробився симбіотичний зв’язок з європейською культурною традицією. Запозичення готичних і проторенесансних художніх рис знайшло яскраве відображення в церковній архітектурі, де превалювала готична стилістика, і оборонному та світському будівництві, в якому переважали все-таки проторенесансні ремінісценції. Східні землі більше постраждали від татаро-монголів, інтенсивний розвиток архітектури і мистецтва ХІІ ст. було перервано, але не зупинено зовсім, а давньоруські традиції і далі плекалися. Після приєднання у 1503 році Новгород-Сіверщини і Чернігівщини до Великого князівства Московського культурно-мистецькі шляхи західних і східних українських земель розійшлися ще більше.

На жаль, доводиться констатувати, що архітектура України від кінця ХІІІ і до середини ХVI ст. розвивалася в малосприятливих історичних умовах. Галицько-Волинське князівство поступово втратило свої сильні позиції, здобуті за часів правління Данила Романовича. І на кінець ХІІІ ст. західні і південно-західні князівства опинилися у складі сусідніх феодальних держав. Велика частина українських земель поступово протягом ХІV — XV ст. увійшли до Великого князівства Литовського, це Волинь, Поділля, Наддніпрянщина з Києвом, а за князя Вітовта литовські володіння поширились далеко на південь, аж до берегів Чорного моря. Водночас українські землі зберегли відносну автономію, а князівства мали статус удільних, литовці дотримувались політики максимально толерантної, передусім в тому, що стосувалося культурно-релігійної традиції.

Всередині ХIV ст. Галичина та частина західної Волині з Холмом і Белзом ввійшли до cкладу Польського королівства, а остаточне підпорядкування їх польській короні було закріплено Кревською унією 1385 року. Буковина з 1359 року була частиною Молдавського князівства, котре потрапляло у залежність то від польських, то від угорських королів, а від ХVІ ст. ним правила Туреччина. Закарпаття відійшло до Трансильванського князівства разом з Угорщиною у 1526 році, а північно-східні землі разом з головними їх центрами Черніговом і Новгородом Сіверським наприкінці ХV ст. забрало Велике князівство Московське. Таким чином, Русь-Україна не просто втратила цілісність, її землі потрапили в радикально відмінні культурно-цивілізаційні ареали, що яскраво відобразилося в мистецтві того часу. Однак давньоруська традиція не була втрачена, і основні принципи староруського мистецтва і надалі проявляються і в західноукраїнському, і в східноукраїнському пізньосередньовічному мистецтві. Отже, самобутні риси попри складні історичні обставини таки вдалось зберегти, але про механічне їх використання не йдеться — в них відображались зміни, нові погляди на мистецтво.

ХІV — XVІ ст. стали часом розквіту власне міської культури, заснованої на розвитку торгівлі і ремесел. Старі міста розбудовують і закладають нові, здебільшого міста-фортеці, котрі стали новим словом у розвитку мурованої оборонної архітектури.

Укріплені міста поділялись на три частини: замок, торгово-ремісничий осередок і передмістя, яке лежало поза межами фортечних мурів. Поняття «місто» ж уживалося стосовно власне укріпленої частини поселення, тобто середмістя, торгової або ринкової площі.

Середньовічне українське місто, зазвичай, мало два, так би мовити, соціально-антагоністичні осередки — центр з громадською автономією і феодальний центр. Такий поділ споріднює із західноєвропейською містобудівною традицією, тоді як російські міста дотримувались абсолютно відмінного способу організації простору. Вони мали ансамблі кремлів, які об’єднували всі головні споруди, в українських містах головну центр обіжну функцію ж виконує ринкова площа, навколо якої зводились і культові, і громадські споруди.

Середньовічний Луцьк
Луцький замок в ХVI ст.

У формуванні архітектурного образу середньовічного міста дуже важливу роль відіграє ландшафт, оборонні функції якого активно використовувалися середньовічними будівничими. Найбільшого поширення набули міста острівного і мисового типів з класичною давньоруською структурою дитинця та окольного граду. Замок в таких містах зводили на краю мису (Луцьк, Дубно, Меджибіж, Старокостянтинів, Ужгород та ін.) і він става частиною фортечних мурів, створюючи разом з ними ефектний, дуже живописний образ.

Луцький замок
Луцький замок. Сучасний вигляд

Виокремлюють також міста секторного і напівкруглого типу, що сформувались з мисових на берегових терасах, для них властиве більш послідовний і логічний розвиток староруської традиції. Здебільшого такий планувальний тип втілено в старих руських містах, які частково перебудовували в ХIV — XV ст. (Володимир, Путивль, Новгород-Сіверський, Новгород-Волинський, Овруч), тут замки-дитинці домінували в береговій панорамі. Якщо замок і укріплений центр творили єдине ціле, то місто належить до так званого сполучного типу. Поширеними були і зразки містобудівної практики, де замки і торгово-ремісничі райони відокремлені один від одного. Часто замок розташовувався на природному узвишші — у Львові, Галичі, Києві, Кременці, Мукачевому, Хусті, Олеську, Язлівці, Бучачі, Кременці, а міський посад розвився обабіч річки на рівнинній місцевості віддалено від замку.

Пізньосередньовічна містобудівна традиція оперувала, отже, кількома основними прийомами. Землі, що перебували у підпорядкуванні Великого князівства Литовського, розвивали староруські традиції, пов’язані переважно з ландшафтно-органічним плануванням, в межах якого виробились порядкова, розгалужена і радіально-кільцева системи. У західних галицьких, волинських і подільських землях впроваджувались нові планувальні прийоми. Тут опанували прямокутно-прехресну систему планування, типову для західноєвропейського містобудування. Вважається, що першим містом, де було втілено таку планувальну структуру став Львів після набуття ним Магдебурзького права у 1356 році. Часто нові міські осередки поставли поряд з давнішими поселеннями і протиставлялись їм не тільки з мистецької точки зору, але й з ідеологічних позицій — в нових центрах селили привілейованих міщан, здебільшого католиків. Нова забудова підпорядковувалась чіткій регламентації, чітко визначеними були розміри кварталів, споруд, їхні типи і місце розташування. Існував і, так би мовити, перехідний тип між ландшафтною і регулярною системою, поширений у багатьох українських містах. Унікальний для України того часу характер мало містобудування закарпатських земель. Тут відомі поселення і з органічним планування, і лінійною регулярною схемою, де основним планувальним елементом стали торгові вулиці, або довгі ринки.

Львів
Львів. Гравюра А.Гогенберга за малюнком А.Пассаротті. 1618 р.

Образ українського пізньосередньовічного міста обумовлений великою мірою оборонною функцією. Відколи з’явилася вогнепальна зброя, обов’язковою частиною фортечних мурів стають вежі і башти. Новими вертикальними акцентами були і громадські споруди, передусім ратуші — обов’язкові для міст з магдебурзьким правом.

Львів
Львів. Оборонні мури. Малюнок ХVІІІ ст.

На архітектурному обличчі середньовічних міст відобразились і багатонаціональні традиції різних етнічних громад, які їх населяли. Квартали вирізняли передусім відмінні за об’ємно-просторовим, композиційним і стилістичним рішенням церкви (православні, католицькі храми, синагоги). На формування ж внутрішнього простору міст вирішальний вплив мав характер масової житлової забудови. Київщина, Переяславщина, волинські землі зберегли, проте, традиційний тип планування з вільно розташованими будівлями, які утворювали так звані розірвані простори, або «прозори». Такий спосіб дозволяв вигідно виокремити і створити просторову перспективу для монументальних споруд, що становили композиційні акценти в панорамі міст. Регулярна ж система адаптувала суцільну забудову кварталів і являє собою замкнено-інтер’єрний тип планування з вулиць і площ.

Меджибіж
Замок в Меджибожі

У ХIV — XV ст. відчутно зростають обсяги мурованого будівництва, хоча дерев’яна архітектура зберігає важливе, а подекуди і визначальне значення. Водночас благоустрій тогочасних міс був зовсім незадовільним. Вулиці брукувались і замощувались лише частково, на головних площах облаштовували колодязі, цвинтарі розташовувались поряд із церквами, садиби і монастирі часто мали свої сади.

Пізньосередньовічне містобудування переважно розвивало мережу давніших руських поселень, які часто зберігали роль важливих адміністративних і торгово-економічних центрів. Така спадкова форма архітектурного розвитку міста втілена, до прикладу, в розбудові Києва. Межі міста після татаро-монгольської навали збереглися сталими, хоча кількість населення значно зменшилась. Цетром Києва у ХIV — XVI ст. став Поділ, який мав власні дерев’яні укріплення і часто ототожнювався з Києвом як таким. Споруди Подолу, ймовірно, були садибного типу, збережено розгалужене планування й розташування торжища-ринку біля церкви Богородиці Пирогощі. Поряд, як вважають дослідники, звели дерев’яний магістрат. В той же ж час в межах подолу звели муровану вірменську церкву та два дерев’яні костели — домініканський і кафедральний. Також у Києві з’явився дерев’яний замок, на який була покладена важлива оборонна функція. Стіни замку підносились над рівнем Дніпра на 80 м, а вертикально спрямовані вежі і башти означили виразну вертикальну домінанту, що відчутно змінило образ давньоруського граду, надало йому нових рис.

Продовжували розвиватись і видозмінюватись й інші давньоукраїнські міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Овруч, Володимир, Путивль, Луцьк, Переяславль. Передусім тут зводять нові міські укріплення, але й разом з тим відновлюють і реставрують старі пам’ятки від домонгольської доби. Йдеться про церковні й монастирські комплекси, які у панорамі цих міст й надалі були головною композиційною домінантою. У цей час в містах поряд з давніми православними святинями зводять нові католицькі собори й монастирі, але на ранньому етапі пізньосередньовічного містобудівного процесу вони не вносили відчутних змін в структуру і загальний образ міст.

Наприкінці ХІV ст. на українській середньовічні мапі з’являються нові важливі міські центри. Наприклад, Луцьк, який став другим за значенням містом Великого князівства Литовського. Місто розташувалось на природно утвореному острові, що омивався річками Стир і Глушець. Така географія виявилась надзвичайно виграшною для розвитку оборонної фортифікаційної архітектури міста. Луцьк набув тридільної конфігурації, до якої входили послідовно розташовані Верхній і Нижній замки, тобто дитинець і окольний град, та посад — нова частина, площа якої становила аж 20 га. Внутрішнє планування міста підпорядковувалось абрисам мурів, які повторювали плавні береги острова. Також ландшафтом визначено і розташування надбрамних веж і, ймовірно, мостів (не збереглися, але про них згадується в описі Луцького замку, датованого 1545 роком). Архітектурну панораму міста, безперечно, творив Верхній замок-дитинець з собором Іоанна Богослова. До Нижнього замку прилягала головна торгова площа — обов’язкова для всіх середньовічних міст європейського типу. Передмістя — Хмільник — зберегло кілька православних монастирів і храмів ще від давньоруського періоду. Оборонна система Луцька мала кілька кіл. Внутрішнє — оточувало Нижній замок з вісьмома вежами — було цегляним, зовнішнє ж — дерев’яним. У місті на той час відомо аж 15 храмів і монастирських комплексів. Наприкінці ХІV — на початку ХV ст. в Луцьку побудували два католицьких костели — кафедральний з дерева (перемурований в камені наприкінці ХVІ ст. у 1589 році) та комплекс домініканського монастиря у південній частині міста. На північ від домініканського монастиря звели низку монументальних споруд, які творили обличчя середньовічного Луцька, серед них — оборонна синагога, яку ще називають «малим замком», Покровська, Троїцька, Миколаївська та П’ятницька церкви, тоді Вірменська й нарешті Хрестовоздвиженська. Крім церковного будівництва в місті почала розвиватись і світська мурована архітектура. Від того часу є згадки про палац Вітовта і так званий будинок Пузини, котрі, на жаль, не збереглися.

Міський ансамбль Луцька творив надзвичайно цілісний архітектурний образ, у якому органічно поєднувалась оборонні фортифікації, давні і нові церковні й монастирські комплекси та житлова забудова.

Львів
Панорама Львова

У середньовічній містобудівній практиці особливо характерним виявився Львів, якому відводиться роль головного міста західноукраїнських земель. Від часу його заснування (за літописом 1256 рік) структура визначалася принципом контрастного протиставлення фортеці на вершині гори і посада, розташованого біля її підніжжя. Але вже у середині ХIV ст. з південного боку посаду на, як припускають, перехресті доріг до Галича, Холму, Перемишля, Києва закладають нове місто, підпорядковане прямокутно-прехресним принципам містопланування. Чіткість і вирахуваність пропорцій (міра «малий шнур» рівна 43,2 м з системи виміру площ «лана», або «волоки»; для Львова використали сітку 7 на 7 шнурів, визначивши таким чином розмір центральної площі) між основними елементами структури — торгова ринкова площа і квартали — підтверджують гіпотезу про одночасну реалізацію планування Львова. Ділянки під забудову мали однакові розміри. Оборонні укріплення обумовлювались розмірами ринкової площі, але під впливом природних ландшафтних особливостей все-таки набули трапецієподібної, а не квадратної форми.

Забудова середньовічного Львова була щільною. Місто було закуте в подвійний пояс оборонних мурів, мало дві в’їзні брами на півночі (Татарська, потім Краківська) і на півдні (Галицька з винесинеми за рів барбаканами). Низький замок з палацом міського старости, невеличкою церквою і гарнізонними приміщеннями розташовувався у північно-західній стороні міста.

Центром міського життя була площа Ринок з ратушею, численними критими торговельними рядами, міською криницею і житловими будинками. Як свідчать джерела, на той час площа ринок мала 52 кам’яниці на три вікна кожна, перед якими було облаштовано криті галереї і навіси перед входами, що ставилися на трохи піднесені над рівнем вулиці майданчики, так звані передпоріжжя. Впродовж ХV ст. у Львові провадилась активна будівельна діяльність і вже на початку ХVІ ст. тут постали головні церковні та громадські споруди: костел Святого Духа з міським шпиталем, кафедральний костел, монастирі францисканців і домініканців, вірменська та руська церкви, синагоги, міські лазні. Найбільш наближеним до центральної ринкової дільниці виявився кафедральний католицький собор. Таке розташування аж ніяк не випадкове, адже саме та забудова, що забезпечувала діагональні точки огляду головного міського храму, властива для міст із прямокутно-перехресною системою планування. Інші собори зводили всередині кварталів і окреслювали місця розселення різних національностей.

На основі тексту розділу "Мистецтво Русі-України періоду удільних князівств (друга половина ХІІІ — перша половина ХVI ст.) авторства О. Годованюк і Т. Трегубової (Історія українського мистецтва: у 5 т. / НАН України, І-90 ІМФЕ ім. М. Т. Рильського; голов. ред. Г. Скрипник; ред. т.: Л. Ганзенко, Р. Забашта, Т. Трегубова, Ю. Коренюк. — К., 2010. — Т.2: Мистецтво середніх віків. — 1296 с.)

Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — Львів: Каменяр, 1991. — 175 с.

Повернутись назад